Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

до головного інженера залізниці, який поки що проводив Чарлза Ґулда до міста, йдучи біля його коня і тримаючись за луку сідла. Вони зупинились якраз навпроти відчинених дверей, щоб дати робітникам перейти через дорогу.

— І то якомога швидше. Ми ж не політична фракція, — значущо відповів інженер. — І не збираємось давати новій владі приводу для нападок на залізницю. Ви згодні, Ґулде?

— Цілком, — відгукнувся апатичний голос Чарлза Ґулда звідкись з-над розпливчастого прямокутника світла, яке падало на дорогу з відчинених дверей.

Очікуючи на Сотільйо з одного боку та Педро Монтеро — з другого, головний інженер мав зараз єдину турботу — уникнути зіткнення з кожним із них. Сулако було для нього залізничною станцією, вокзалом, депо, великим скупченням складів. Залізниця захищала свою власність від черні, але політично дотримувалась нейтралітету. Головний інженер був чоловік відважний, і в цьому ж дусі нейтралітету передав пропозицію миру самозваним лідерам народної партії, депутатам Фуентесові та Ґамачо. Кулі ще свистіли в повітрі, коли він у цій своїй місії перетинав Пласу, розмахуючи над головою білою серветкою зі столової білизни клубу Amarilla.

Він трохи пишався цим подвигом і зразу почав стисло розповідати про цю подію, подумавши, що лікар цілий день клопотався коло поранених у патіо «каси» Ґулдів, тож і не мав часу дізнатися про цю подію. Він передав був обом депутатам відомості про Педро Монтеро, одержані в будівельному таборі. Брат генерала-переможця, як він їх запевнив, може з’явитись у Сулако з хвилини на хвилину. Як він і передбачав, коли сеньйор Ґамачо гучно оголосив з вікна цю новину, натовп зразу ринув дорóгою вздовж Кампо до Рінкона. І двоє депутатів, із запалом потиснувши йому руку, сіли на коней і поскакали зустрічати видатну людину.

— Я трохи обманув їх щодо часу, — зізнався головний інженер. — Хай там як швидко той скаче, але навряд чи добереться сюди до ранку. Та своєї мети я досяг: забезпечив кілька годин перемир’я для переможеної сторони. Але я нічого не сказав про Сотільйо, бо боявся, що бунтівники знову надумають захоплювати гавань, чи то щоб перешкодити йому, чи то щоб привітати — хтозна. Адже срібло Ґулда — наша остання надія. Та й про шлях відступу для Деку також треба пам’ятати. Гадаю, залізниця дуже добре прислужилася своїм друзям, не скомпрометувавши себе безнадійно. Тепер сторони треба полишити на самих себе.

— Костаґуана для костаґуанців, — сардонічно вставив лікар. — Це гарна країна, і вони виростили гарний врожай ненависті, помсти, вбивств і грабунків — оті сини вітчизни.

— А я ж один із них, — прозвучав спокійний голос Чарлза Ґулда, — і мушу продовжувати путь і поглянути на свій власний врожай турбот. Моя дружина поїхала просто додому, лікарю?

— Так. У цій стороні все спокійно. Пані Ґулд забрала з собою і дівчат.

Чарлз Ґулд поскакав далі, а головний інженер увійшов до будинку вслід за лікарем.

— Цей чоловік — втілення спокою, — сказав він вдячно, сідаючи на лавку, і простяг зграбні ноги у велосипедних панчохах, майже загородивши прохід. — Мабуть, він страшенно впевнений у собі.

— Якщо це все, в чому він упевнений, то він не впевнений ні в чому, — відказав лікар. Він знову вмостився край столу. Підпер щоку долонею однією руки, а другою підпирав лікоть. — Це останнє, в чому людина має бути впевненою.

Свічка вже догорала і довгим ґнотом тьмяно освітлювала його похнюплену голову й обличчя, яке через затягнуті шрами на щоках мало в собі щось підкреслено неприродне, якусь перебільшено гірку скруху. Коли він отак сидів, то мав такий вигляд, ніби замислився про щось зловісне. Головний інженер якийсь час не звóдив з нього очей, а тоді заперечив.

— Правду кажучи, я так не вважаю. Як на мене, це нічого іншого не означає. А втім…

Головний інженер був чоловік мудрий, але не міг цілком приховати своєї зневаги до таких-от парадоксів; власне, європейці Сулако не любили доктора Моніґема. Його зовнішність ізгоя, яку він зберігав навіть у вітальні пані Ґулд, викликáла недоброзичливу критику. У його інтелігентності не могло бути сумнівів, а оскільки він жив у цій країні вже понад двадцять років, то його песимістичні погляди годі було цілковито ігнорувати. Але інстинктивно, аби захистити власні починання та надії, його слухачі списували це на певний прихований ґандж його вдачі. Було відомо, що багато років тому, коли він був ще зовсім молодий, Ґусман Бенто призначив його начальником медичної служби своєї армії. Жоден з європейців, які виконували тоді службові обов’язки в Костаґуані, не удостоївся такої прихильності й довіри жорстокого старого диктатора.

Далі історія лікаревого життя була не така ясна. Її сліди губились у незліченних розповідях про змови та інтриги проти тирана, як ото губиться струмок у безводних пісках, а потім показується, часом ослаблий і замулений, в іншій місцині. Лікар не робив секрету з того, що багато років прожив у найглухіших закутках республіки, кочуючи з майже не відомими науці індіанськими племенами серед неозорих джунглів у глибині континенту, де беруть початок великі ріки. Але це були майже безцільні мандри: він нічого не написав, не зібрав ніяких колекцій, не виніс нічого цінного для науки з присмерку джунглів, які наче пустили коріння в його битій життям душі, і нарешті, вештаючись довкола Сулако, він випадково прибився туди — просто сів на мілину край моря.

Також було відомо, що він жив у злиднях, аж поки не прибули з Європи Ґулди. Дон Карлос і донья Емілія взяли божевільного лікаря-англійця під свою опіку, коли стало очевидно, що, попри всю здичавілу незалежність, його можна приборкати добротою. А можливо, його приборкав сам лише голод. Звичайно ж, за давніх літ він був знайомий з батьком Чарлза Ґулда в Санта-Марті, а тепер, хай там щó приховували темні сторінки його біографії, здобув визнання як медик копальні Сан-Томе. Його визнали, але як рівного прийняли не без застережень. Здавалося, що така зухвала ексцентричність і невимовне презирство до людей свідчить просто про відсутність клепки в голові, а може, й на браваду того, хто знає за собою якусь провину. А ще, коли він знову набув певного авторитету, поповзли непевні чутки, що багато років тому, за часів так званої Великої змови, коли він потрапив у немилість до Ґусмана Бенто, а відповідно й до в’язниці, його зрадив один з його найближчих друзів з-поміж змовників. Усі вдавали, що не вірять у ці чутки, бо ж уся історія Великої змови була безнадійно заплутана і темна, в Костаґуані вважалося, що взагалі не було ніякої змови, лише хвора уява тирана, а