Читати книгу - "Останній спадок"

волосся вибилося зі стягнутого гумкою хвостика, і вона швидко загорнула його за вухо, що палало вогнем не менше за обличчя. — Як ти додумався до такого? Та як у тебе язик повернувся патякати таке на всю країну?!

— Ти про що?

— Про твоє інтерв’ю! Про що ж іще?!

— Та ні, — відмахнувся Юрій, — що я такого сказав?

— Що? Що ти такого сказав?!

Юрій злякався, що Ірина зараз кинеться видряпувати йому очі. Натомість вона схопила зі свого столу степлер і жбурнула нарцисові в груди. Мишкевич не встиг ухилитися чи прикритися руками й отримав болючий удар у сонячне сплетіння. Спроби сховатися під стіл теж нічого не дали — ручки, олівці й течки градом сипалися на його голову й плечі. Тепер він знав, як почуваються військові в траншеях під прицілом бомбардувальників.

— Гей! Зупинися!

— А ти зупинився, коли тобі запропонували участь у тій передачі?! — волаючи, Ірина продовжувала кидатися в колегу всім, що втрапляло їй під руку. — Ти прип’яв свого язика, щоб не верзти ті нісенітниці?! Ти хоча б спробував не йти на поводі у своєї пихи й ідіотської самозакоханості?!

На останньому слові з Ірининих очей потекли сльози. Жінка не витирала їх, тож вони швидко збігали по щоках і зустрічалися на підборідді, щоб великими краплями зірватися з нього вниз.

— Досить! — гукав з-за столу Юрій. — Досить захищати його! Він убивця, і тобі це чудово відомо! На те є мільйони доказів, а ти й далі впираєшся.

— Ти нічого не знаєш! Я говорила з ним! Він нікого не вбивав!

Відчувши, що ляпнула зайвого, Ірина замовкла й затулила рота долонею. Сльози нестримно цебеніли із сумних, перелякано витріщених очей: жінка поволі впадала в істерику.

— Коли це ти з ним говорила? — вигулькнув з-під стільниці Юрій.

— Я… — Ірина гарячково вишукувала пояснення своїй необачно кинутій репліці. — Я кажу загалом. Він хороша людина, а ти й приблизно не уявляєш, як йому зараз, коли довкола самі вороги

— А чого ти така впевнена, що він не брехав тобі? Ти не припускаєш, що Далібор маніпулював нами всіма й тобою також?

— Звісно, ні!

— Подумай добре, люба. Згадай свого колишнього.

— До чого це? — закліпала величезними очима Ірина.

— Згадай, як він зраджував тебе, — продовжував тиснути Юрій, — як обманював тебе днями, тижнями, місяцями.

— Припини!

— А ти нічого не підозрювала, — не зважаючи на жінку, він повільно вилазив зі свого сховку, — ти його ідеалізувала. Адже тому ти повісила ваше спільне фото у своїй кімнаті? Хіба ні? Як нагадування про твою наївність.

Ірина захрипіла від браку кисню. Вона силкувалася відбити атаку Мишкевича, одначе правда в його словах обеззброювала.

— Я розповіла тобі це по секрету, — озвалася нарешті тремтячим голосом жінка.

— Ну ось бачиш, — тепер уже повністю випроставшись, Юрій зробив крок до неї. — Ти вибовкуєш секрети навіть тому, з ким зустрічалася лише два місяці. А внаслідок цього що? Ще одне розбите серце та зрадливий чоловік. То, може, і Далібор такий?

Від колишньої впевненості та гніву не лишилося й сліду. Ірина спробувала потягтися по щось, аби жбурнути це в осоружного чоловіка, та спромоглася лише піднести руку на кілька сантиметрів і безсило впустити.

— Ти з ним спала?

Юрій, що саме намагався зазирнути в Іринині очі, аж ніяк не сподівався, що та наважиться заліпити йому ляпаса. Жінці пропекло руку жаром, і та спалахнула вогнем незгірш, як її обличчя та щока, до якої вона приклалася.

— Як ти можеш про таке питати?

— Отже, спала, — кривлячись від болю, розтягнув губи в глузливій посмішці нахаба.

— Ні!

— Як скажеш.

Юрій із задоволеним виглядом розвернувся і, подавшись до свого крісла, гепнувся в нього всією вагою. Ухопив нещодавно відкладену контрольну й мовив:

— Люди не є поганими, як і не є хорошими. Просто одні намагаються вразити оточуючих, а інші — себе. Мабуть, Далібор із перших, зважаючи на здійнятий довкола хайп. А тепер із твого дозволу я повернуся до перевірки. — Він глянув на годинник. — Маю кілька хвилин, тож…

— Ми ще не закінчили!

— Ти сама знаєш, що закінчили, — не підводячи голови, той тупився в сторінку, списану нерозбірливими каракулями. — Боже, ну й пишуть же вони.

Ірина було розтулила рота, але так і не спромоглася на слова заперечення. Тож, як завжди, утекла.

13

Малечковичі, Україна. 14 вересня, 2015 рік

Колись батько казав мені, що жіночі сльози — то природний елемент із безмежною владою. Сльози ж чоловіків — їхній вимушений перепочинок на шляху до цілі. Чоловічі сльози не призначені ні для кого, окрім самого чоловіка: вони гоять його життєві рани.

Порожня пляшка з-під коньяку лунко впала на підлогу й покотилася під ліжко, розбризкуючи з горлечка останні краплі. Кавкаючи від браку повітря, що не надходило до легень через стиснуте нервовою судомою горло, я ридав. Ридав гірше, ніж того дня, коли Катерина промовила своє останнє слово.

Спробував підвестися, проте з глухим звуком звалився назад на ліжко. У відчаї навіть невіруюча людина звертається до Бога, тож я благав Його. Обіцяв бути вірним, стати кращим і жити лише для сина. Присягався навіть у тому, що не міг виконати фізично.

Коли стеля наді мною завершила четверте коло, я знову спробував підвестися. Сяк-так мені це вдалося. Тримаючись рукою за комод, я похитувався на нетвердих ногах, щосили намагаючись сфокусуватися на якійсь одній точці. Зір не слухався: перед очима висіла сіра пелена, помережана темними плямами, що рухалися разом із зіницями.

Після кількахвилинного стояння перед навстіж відчиненим вікном координація трохи покращилася. Двадцять-тридцять глибоких вдихів — і очі згадали свої функції, тож я спромігся подивитися за вікно. Сонце сідало, біля будинку ввімкнулися перші ліхтарі, і в їхньому світлі добре проглядався обведений парканом і насадженнями високих зелених ялиць сусідський будинок. Один з американських найманців саме спокійнісінько прочвалав від його брами через увесь двір до вхідних дверей і зник усередині.

«Якого?..»

Я пригадав, що, в’їхавши в цей будинок, Ґреґор Бойд ховав пса в комірчині, аби той не здіймав зайвого галасу та не привертав уваги сусідів, а тепер виявлялося, що найближчий будинок також у його розпорядженні? Та й собака кудись подівся. Щоби переконатись у реальності сприйняття, я міцно, до сліз, протер очі й знову прикипів ними до сусідської території, проте жодного руху, окрім колихання гілок під вечірнім вітром, не вловив. Примарилось? Я вмить протверезів і тепер упевнено тримався на ногах, щосили стискаючи руками підвіконня.

Сумніви розвіялися, коли за кілька хвилин із дверей будівлі по сусідству з’явився чоловік, який учора чекав