Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

неї, і його листи ставали щораз пристраснішими. Іноді, не стримавшись, він зізнавався їй в любові, і тоді Нака-но кімі знову зітхала і нарікала на долю. «Якби Каору був зовсім чужою мені людиною, — думала вона, — я легко й без жалю перервала б з ним всякі стосунки як з божевільним. Але він здавна був для мене надійною опорою, а тому несподіваний розрив з ним породив би чутки та підозри». Крім того, вона високо цінувала його відданість і не хотіла здаватися невдячною. Однак удавати, ніби розділяє його почуття, вона не могла. «Що ж тепер робити?» — гадала вона. Молоді служниці, до яких вона могла б звернутися за порадою, з’явилися у будинку зовсім недавно і нічого не знали про її минуле, а ті, що приїхали разом з нею з Удзі, були занадто старі, щоб зрозуміти її становище. О, як тепер їй не вистачало Ооїґімі! «Якби сестра жила, хіба вибір Каору впав би на мене?..» — думала вона засмучено. Навіть холодність принца не завдавала їй таких страждань.

Що ж до Каору, то він, збурений тугою за Нака-но кімі, одного тихого вечора знову приїхав у будинок на Другій лінії. Розпорядившись покласти для гостя подушку-сидіння на галереї, вона відмовилася від зустрічі з ним, пославшись на недугу. Почувши про це, Каору мало не заплакав від образи, і, щоб ніхто не побачив його сліз, так дорікнув: «Якщо до узголів’я хворого пускають навіть чужих монахів, то чому ви не могли б впустити мене поза завіси як лікаря? Адже розмова через посередника — це марна трата часу».

Каору мав такий невдоволений вигляд, що служниці, свідки його зустрічі з Нака-но кімі минулого вечора, відчуваючи, що залишати гостя на галереї нечемно, опустили завіси спочивальні й провели його до передніх покоїв, де зазвичай поміщалися нічні монахи. Хоча Нака-но кімі справді нездужала, але, погодившись з ними, хоч-не-хоч наблизилася до завіси для розмови з ним. Вона говорила ледве чутним голосом, і Каору мимоволі згадав Ооїґімі, якою вона була під час хвороби, з таким похмурим передчуттям, що насилу спромігся говорити. Засмучений тим, що Нака-но кімі сидить далеко, Каору рішуче відсунув завісу і сміливо наблизився до неї. Не тямлячись від жаху, вона покликала до себе служницю Сьосьо і сказала:

«У мене груди заболіли, розітріть їх».

«Але ж вам стане ще гірше від розтирання, — зауважив Каору й, зітхнувши, випростався, і було помітно, що він збентежений. — У чому ж причина вашого нездужання? Адже люди кажуть, що вагітна жінка погано почувається лише спочатку, а потім їй стає набагато краще. Мабуть, через свою недосвідченість ви надмірно хвилюєтесь...»

«У мене й раніше часто боліли груди, — зніяковіло відповіла Нака-но кімі. — Покійна сестра також страждала від цього. Кажуть, що люди з такою хворобою довго не живуть».

«Справді, у цьому світі ніхто не живе тисячу років, як сосна», — з жалем подумав Каору й, не звертаючи уваги на служницю Сьосьо, але старанно оминаючи все, що могло б насторожити її, заговорив про свої довготривалі почуття так, щоб його розуміла сама Нака-но кімі, а служниця лише гадала, що він мав на увазі. «О, немає у світі людини більш турботливої за нього!» — думала Сьосьо, прислухаючись до його слів.

При будь-якій нагоді Каору завжди повертався думками до Ооїґімі. «З раннього дитинства, — згадував він зі сльозами на очах, — я мав намір відмовитися від суєти цього світу і стати монахом. Але, видно, так мені судилося, що я зустрів вашу сестру, глибоко полюбив її, хоча й не досяг від неї взаємності, та через це зрікся свого первісного бажання. І хоча після її смерті я іноді мав стосунки з іншими жінками, сподіваючись забути свою непоправну втрату, але, на жаль, жодна з них не припала мені до душі. Я багато настраждався і не хотів би, щоб такі мої невдачі ви витлумачили як свідчення моєї легковажності, бо насправді я ніколи не нав’язуватиму вам свого кохання, а принагідно вдовольнюся такою, як зараз, щирою розмовою, за яку, гадаю, ніхто нас не засудить. Оскільки всі знають, наскільки я відрізняюся від інших людей, то можете бути спокійними».

«А якби я не довіряла вам, то хіба так вільно розмовляла б з вами? Останніми роками я неодноразово переконалася в тому, яке у вас добре серце, і звикла у будь-який час звертатися по допомогу до вас як до свого покровителя», — відповіла Нака-но кімі.

«Не розумію, яку допомогу ви маєте на увазі? Здається, ви щось перебільшуєте. А от якщо ви скористаєтеся моїми послугами для поїздки в Удзі, то я буду просто щасливий», — сказав Каору.

І хоча нові скарги от-от мали зірватися з його уст, присутність служниці Сьосьо завадила йому і далі ділитися своїми думками.

Виглянувши надвір, Каору побачив, що вже стемніло, в саду дзвінко застрекотали комахи, на штучний пагорб і дерева впала тінь і все навколо втратило чіткі обриси. Помітивши, що гість сидить, нікуди не кваплячись, Нака-но кімі насилу приховувала невдоволення.

«О, якби у цьому світі любовна туга мала межі{237}... — тихо вимовив він. — Здається, що мені ніщо вже не допоможе. О, де знайти село Беззвучність{238}?.. Ні, я не будуватиму в Удзі храму. Краще замовлю якомусь скульпторові або живописцю зображення, схоже на неї, і буду перед ним молитися».

«Вельми зворушливе бажання. Але людська подоба мимоволі викликає жаль, бо відразу згадується річка, яка її забирає з собою{239}. Крім того, живописці вимагають непомірно дорогої плати. Тож я сумніваюся, що вам удасться здійснити свій задум...» — відповіла Нака-но кімі.

«Правду кажете. Та й навряд чи знайдеться скульптор або живописець, які мене задовольнили б. Хоча, кажуть, зовсім недавно жив у цьому світі майстер, який умів обсипати землю з неба квітами лотоса. От би і мені знайти такого чарівника...» — зітхнув Каору.

Як видно, він не міг забути Ооїґімі, і, пожалівши його, Нака-но кімі присунулася ближче.

«Коли ви заговорили про людську подобу, — сказала вона, — я згадала одну дивовижну історію».

Зацікавлений її приязним тоном, Каору, піднявши завісу і взявши Нака-но кімі за руку, запитав: «А що ж це за історія?»

«Невже не можна спокійно віднадити його від мене?» — подумки обурилася Нака-но кімі й, побоюючись того, що про неї подумає Сьосьо, ніби знічев’я почала: «Недавно дала про себе знати одна особа, про існування якої я досі навіть не здогадувалася. Вона довго жила десь у провінції, а цього літа повернулася до столиці. Я не могла нехтувати нею, але зближуватися також не збиралася. І от коли останніми днями вона{240} завітала до мене, то, на мій подив, виявилася цілковитою подобою покійної сестри. От ви кажете, що я — викапана покійна сестра, а служниці, знайомі з нами обома, заперечують таку подібність. Тим паче дивно, що ця незнайомка так схожа на сестру, хоча, здавалося б, у неї зовсім немає підстав для цього...» «Невже все це мені сниться?» — подумав Каору, слухаючи її.

«Напевне, між вами є якийсь давній зв’язок, якщо вона захотіла зустрітися з вами. Але чому ви ніколи мені