Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Джон запрошує Маріанну на фільм у кінотеатрі «Everyman». Показують фільм Ґодара «Банда невдах», який він бачив раніше, але міг би дивитися його ще багато разів, бо там головну роль грає Анна Каріна, в яку він тепер закоханий не менше, ніж рік тому в Моніку Вітті. Оскільки це не високоінтелектуальний фільм, або ж начебто не такий, а просто розповідь про банду некомпетентних злочинців-аматорів, він не бачить причини, чому стрічка могла б не сподобатись Маріанні.
Маріанна не нарікає, але протягом усього фільму він відчуває, як вона йорзає поряд із ним. Глянувши потай на неї, він бачить, що вона чистить нігті, а не дивиться фільм. «Невже він тобі не сподобався?» — запитав він потім. «Я не могла розібрати, про що йдеться», — відповіла дівчина. Виявляється, Маріанна ще ніколи не бачила фільму з субтитрами.
Він везе її до своєї квартири, тобто квартири, яка тим часом його, на чашку кави. Майже одинадцята година вечора, Теодора пішла спати. Вони сидять, схрестивши ноги на грубому ворсистому килимі у вітальні і, зачинивши двері, півголосом розмовляють. Вона не двоюрідна сестра, зате її подруга, вона з дому, і її збудливо закутує покривало недозволенності. Джон цілує її, і вона, здається, не заперечує, щоб її цілували. Лицем до лиця вони простягаються на килимі, він починає розстібати, розв’язувати, розперезувати її. Останній потяг у південному напрямі об одинадцятій тридцять. Вона аж ніяк не встигне.
Маріанна незаймана. Він з’ясував це, коли нарешті вмостив її голу на широкому подвійному ліжку. Він ще ніколи не спав із незайманою дівчиною, ніколи не думав про незайманість як про фізичний стан. А тепер дістав свою науку. З Маріанни тече кров, поки вони кохаються, тече й потім. Ризикуючи розбудити служницю, їй довелося прокрастись до ванни й обмитися. Коли вона пішла, він запалює світло. Кров на простирадлах, усюди на його тілі. Вони — відчувши огиду, Джон на мить уявив собі ту картину — брьохалися в крові, наче свині.
Маріанна повертається з ванни з обмотаним навколо себе рушником.
— Я мушу їхати, — каже вона.
— Останній потяг уже пішов, — відповідає він. — Чом би тобі не лишитися на ніч?
Кровотеча не припиняється. Маріанна заснула з рушником, що, запханий межи ніг, стає дедалі мокріший. Джон лежить поряд і не може заспокоїтись. Може, треба викликати швидку допомогу? Чи можна зробити це так, щоб не розбудити Теодору? Маріанна, здається, не стривожена, але що як це тільки прикидання задля нього? Що, як вона надто невинна або надто довірлива, щоб оцінити, що діється?
Джон переконаний, що не засне, але заснув. Розбудили його голоси і дзюркіт води. П’ята година ранку, на деревах уже виспівують пташки. Похитуючись, він підводиться і слухає під дверима: голос Теодори, а потім Маріанни. Що вони кажуть, він не чує, але ті слова не можуть бути добром для нього.
Джон знімає простирадла. Кров просочилася вниз аж до матраца, лишивши величезну нерівну пляму. З чуттям провини, розсерджений, він перевертає матрац. Це тільки питання часу, коли ту пляму побачать. Але тоді його вже не буде, він подбає про це.
Маріанна повертається з ванни в чужому халаті. Вона приголомшена його мовчанкою, його гнівним поглядом.
— Ти ж ніколи не казав мені не ходити, — каже вона. — Чого б я мала не розмовляти з нею? Це добра стара жінка. Добра стара аіа.
Джон телефонує й викликає таксі, а потім навмисне чекає коло вхідних дверей, поки Маріанна вдягається. Коли приїздить таксі, він уникає її обіймів, тицяє їй у руку фунтову банкноту. Вона з подивом дивиться на неї. «Я маю свої гроші», — каже вона. Він стенув плечима, відчинив їй дверцята.
Решту кілька днів свого проживання в квартирі Джон уникає Теодори. Виходить рано-вранці, повертається пізно. Якщо є якісь листи йому, не читає їх. Заїхавши до квартири, він зобов’язався стерегти її від чоловіка і взагалі бути напохваті. Він не виконав своїх зобов’язань раз і не виконав удруге, але йому байдуже. Акт кохання, що роз’ятрив душу, жіночий шепіт, криваві простирадла, загиджений матрац — він хотів би лишити цю всю ганебну подію позаду, зачинити двері за нею.
Приглушивши голос, Джон телефонує до готелю в Ерлз-Корті й просить на розмову свою кузину. Вона поїхала, кажуть у готелі, вона та її подруга. Джон кладе трубку й відчуває полегкість. Дівчата вже на безпечній далекій відстані, немає потреби бачити їх знову.
Лишилося тільки питання, що робити з цим епізодом, як припасувати його до історії свого життя, яку він розповідав собі. Він поводився ганебно, тут немає сумніву, поводився, як хам. Це слово, може, й старомодне, зате точне. Він заслуговує, щоб йому дали ляпас по обличчю, навіть плюнули йому в обличчя. Оскільки немає нікого, хто б міг йому дати ляпас, він, безперечно, повинен докоряти собі. Agenbyte of inwit, «докори сумління», як пише в «Улісі» Джойс середньоанглійською мовою. Тож нехай це буде його домовленість із богами: він каратиме сам себе і сподіватиметься взамін, що розповідь про його хамську поведінку не матиме розголосу.
А втім, яке це, зрештою, має значення, якщо й буде розголос? Він належить до двох світів, герметично ізольованих один від одного. У світі Південної Африки він не більше, ніж примара, пасмо диму, яке розпливається, а невдовзі зникне остаточно. Ну а в Лондоні він однаково, що невідомий. Він уже почав шукати собі нову квартиру. Знайшовши кімнату, він розірве зв’язки з Теодорою та родиною Меррінґтонів і зникне в морі анонімності.
Але в цій мерзенній події є щось більше, ніж просто ганьба, пов’язана з нею. Він приїхав до Лондона робити те, що було неможливим у Південній Африці: досліджувати глибини. Годі стати митцем, не опустившись до глибин. А які, власне, ті глибини? Він думав, що глибини — це блукання по крижаних вулицях, коли серце німіє від самотності. А можливо, справжні глибини інші й постають у несподіваній формі, наприклад, у спалаху огиди до дівчини на сірому світанку. Можливо, глибини, в які він хотів зануритися, були в ньому всякчас, замкнені в його грудях: глибини холодності, черствості, хамства. Чи справді потурання своїм схильностям, своїм порокам, а потім докори собі, як-от тепер, допомагають сформуватися митцю? Тієї миті Джон не бачив такого зв’язку.
Принаймні цей епізод закритий, відкинутий, відданий минулому, запечатаний у пам’яті. Але це неправда, не зовсім правда. Прийшов лист зі штемпелем Люцерна. Навіть не замислившись, Джон відкрив його й почав читати. Лист написано африкаансом. «Дорогий Джоне, думаю, я повинна сповістити тобі, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее», після закриття браузера.