Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Розділ 41 «По вуха закоханий»

Декілька наступних днів ми спілкуємося спокійно, без зайвих емоцій. Тимофій постійно питає, як я почуваюся, надсилає повідомлення вранці та ввечері, іноді телефонує. Але між нами все одно є дистанція. Вона невидима, але дуже відчутна. Ми не говоримо про минуле, не зачіпаємо болючих тем. Лише поверхневі розмови, що більше нагадують дипломатичні перемовини, ніж спілкування двох близьких людей.

Сьогодні ми з Аріною домовилися зустрітися в нашому улюбленому ресторані. Захотілося просто посидіти в затишній атмосфері, поговорити, відволіктися від усього. Одягаю вільний трикотажний молочний костюм, зверху накидаю куртку того ж кольору та доповнюю образ бежевими уггами. Волосся вклала у красиву легку хвилю, макіяж зробила мінімальним, але акуратним.

Викликаю таксі та спускаюся вниз. Погода сьогодні не тішить — кінець лютого, а сніг сипле, наче в розпал грудня. Тому я й вирішила не їхати на своїй машині, не хочеться зайвий раз нервуватися через слизьку дорогу.

В ресторан приїжджаю першою, замовляю для нас з Аріною чайничок обліпихового чаю. Коли офіціант іде, бачу, як двері відчиняються, і в зал заходить Арі. Одягнена у світлих відтінках, як і я: молочна трикотажна сукня, зверху світла шубка. Її очі сяють, усмішка така тепла, що мені мимоволі стає радісніше. Поруч із Матвієм вона розквітла.

— Привіт, — Аріна підходить і міцно мене обіймає.

— Привіт, — відповідаю, цілуючи її в щоку.

Вона сідає навпроти, знімає шубку й одразу ж питає:

— Як ти себе почуваєш? Як наша принцеса?

Я усміхаюся, погладжуючи животик:

— Почуваюся нормально. А от принцеса більше схожа на хулігана, тільки те й робить, що буянить.

— О, це добре! Сашко теж був активним, а зараз найспокійніша дитина у світі, — сміється вона.

— Ти його з Матвієм залишила?

У цей момент офіціант приносить чай та дві чашки. Ми швидко робимо замовлення: я беру стейк із лосося та овочі-гриль, Аріна — телячий стейк із легким салатом.

— Угу, татусь прекрасно з усім справляється, — відповідає вона, широко усміхаючись. Потім її погляд стає більш допитливим. — А що там ваш татусь?

Я зітхаю.

Після того, як Тимофій дізнався про вагітність, я розповіла все Аріні по телефону. Мені треба було з кимось поділитися, виговоритися. Вона знає всі подробиці наших розмов і зараз уважно спостерігає за моєю реакцією.

— Ну, наші… гм, стосунки досить нейтральні, — відповідаю, розмішуючи ложечкою чай. — Ми не говоримо про його колишню чи про те, що я приховала вагітність. Усі наші розмови зводяться до мого самопочуття та дитини. Частіше за все він пише, іноді дзвонить.

Аріна трохи нахиляється вперед, уважно мене розглядаючи:

— Ти якось сумно про це говориш… Тобі хотілося б, щоб його було більше у вашому житті?

Я опускаю погляд у чашку.

— Не знаю, — зізнаюся. — Начебто й так… Але я боюся, що в один момент він знову зникне.

Аріна розуміюче киває.

— Розумію. Досвіду зрад у твоєму житті вистачало.

Я стискаю пальці, трохи мружуся.

— Просто, згадуючи події п’ятимісячної давності… Він тоді говорив, що ми з усім впораємося разом, що він завжди буде поруч. І в результаті не стримав свого слова.

Аріна дивиться на мене з сумом.

— Ти йому не довіряєш.

— Не довіряю, — повторюю, ніби пробуючи це слово на смак.

Всередині мене посилився страх. Він зʼявився того самого дня коли Тимофій знову зʼявився на порозі моєї квартири і не полишаємо до сих пір. Я боюся, що він знову мене зрадить. Як Аріна сказала, в моєму їх було при достатньо, тому мені дуже важко довіряти людям, а тим більше Тимофію.

— Думаю, тобі просто треба дати собі трохи часу. І йому теж. Побачити, що він робитиме далі.

Я зітхаю.

— Іншого вибору в мене немає, — натягнуто посміхаюся, намагаючись приховати хвилювання.

У цей момент офіціант приносить наші замовлення, і ми, ненадовго відклавши серйозні теми, зосереджуємося на їжі. Під час вечері балакаємо про все на світі: обговорюємо нові колекції одягу, косметику, дитячі речі, лікарів та пологові будинки. Аріна ділиться кумедними історіями про Сашка, і я сміюся так щиро, що навіть не помічаю, як напруга поступово відступає. Поруч із нею стає легше, думки більше не здаються такими важкими.

Коли ми завершуємо вечерю, раптом дзвонить мій телефон. Я кидаю погляд на екран — Тимофій.

Трохи вагаюся, але зрештою відповідаю.

— Так.

— Привіт, як ви себе почуваєте? — його голос звучить спокійно, але при цьому викликає в мені знайому бурю емоцій. Серце, як і раніше, починає битися швидше.

— Привіт, добре, — відповідаю, крадькома поглядаючи на Аріну. Вона уважно спостерігає за мною, її погляд наповнений цікавістю.

— Ти не вдома?

— Ні, ми з Аріною домовилися повечеряти.

У слухавці на мить зависає тиша, а потім я чую нотки роздратування в його голосі:

— Ти поїхала на своїй машині?

Зітхаю, передчуваючи цей його тон, і відповідаю рівним голосом:

— Не гарчи, я викликала таксі.

Він мовчить кілька секунд, ніби намагається стримати емоції, а потім каже вже спокійніше:

— Добре. В якому ви закладі?

Я здивовано піднімаю брови, зустрічаючись із поглядом Аріни. Вона явно чує кожне слово, хоча й робить вигляд, що просто допиває чай.

— А навіщо тобі? — запитую обережно.

— Просто скажи, — його голос звучить спокійно, але наполегливо.

Я секунду вкагаюся, але зрештою все ж називаю назву ресторану.

— Чудово. Я скоро буду.

— Що? Навіщо? — дивуюся я, але чую лише короткі гудки — він уже вимкнувся.

Піднімаю очі на Аріну, яка тепер дивиться на мене ще більш зацікавлено.

— Він їде сюди? — уточнює вона, не приховуючи подиву.

— Схоже на те, — киваю я, зітхаючи.

— Ну, він молодець.

— У якому сенсі? — насуплююся. — Ми домовлялися, що він буде зі мною тільки відвідувати лікаря, а зараз навіщо він їде? Як це стосується дитини?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍