Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

та ось тепер розмірковую, чи й справді цього хочу. Я не можу визначитися, чи це в мене напад боягузтва, чи я усвідомлюю, що, хоча Співак і в епіцентрі історії, та, по суті, вона не про нього. Начебто є інша версія — про людей навколо, тих, хто приходять до нього і йдуть, але можуть надати більш повну картину, ніж я своїми розпитуваннями — на кшталт того, навіщо він курить ґанджу. Прокляття, те ж мені, ще один Ґей Талезе[253] знайшовся.

Автомобілі на дорозі прискорюються. Я дивлюся на них так довго, що вже й не пам’ятаю, коли охоронець покинув свій пост. Зате знаю, за стрілками годинника, що Ленсінг відсутній уже чверть години. Підходжу до воріт і припадаю обличчям до чавунних прутів:

— Гей! Гей! Є там хтось?

Я не знаю, куди подівся вартовий. На довбаних воротах лише один засув. Треба його тільки штовхнути — і я у дворі. Хіба це схоже на несанкціоноване вторгнення? До біса тебе, Гантере Томпсоне, перед тобою Кітті Келлі[254]. Я вже майже торкаюся засува, коли з’являється ще один охоронець. Це не той, що відійшов. У цього світліша шкіра і шрам на правій щоці у формі телефонної трубки. Я дорікнув себе за такий висновок, але це повернуло мої думки в інше русло. Хто ж тут виконує роль сек’юриті? Зразу видно, що вони не з поліції і навіть не з порядної охоронної агенції, хоча й озброєні автоматами. Напевно, Співак найняв хлопців з гето. Треба було двічі подумати, перш ніж довіритися Ленсінгові. Тепер він, мабуть, визирає з вікна і тішиться, що залишив свого друзяку Александра Пірса на спеці. Може, навіть Співак стоїть поруч із ним і підсміюється. Але мені важко уявити, що людина його масштабу витрачатиме час на такого вар’ята, як Ленсінг, неважливо, за чим той явився. Та менше з тим.

Ворота відчиняються рівно на стільки, щоб проїхав «БМВ» Співака. Моє серце вистрибує з грудей, як у закоханої юнки. Але це не він. За кермом хтось інший — худий раста з жінкою, мабуть, з бек-вокалу, і ще хтось сидить ззаду. Водій чимось невдоволений. Він спочатку озирається, потім глипає на свою супутницю, потім на мене і врешті тисне на газ. Тільки коли він від’їздить, я раптом помічаю, що навколо, виявляється, вже досить темно. Вулицею бігають клинці світла від фар. Я й не туди, що вже за восьму вечора. На другому поверсі ввімкнули світло. Ворота зачинилися. Я начебто впевнений, що чекаю біля воріт уже сорок п’ять хвилин, але, якщо чесно, я втратив відлік часу. «Хто-небудь підкаже, де мій друг?» — питаю я в темряви. Новий вартовий теж покинув свій пост, і я знову подумаю пробратися всередину. Це ж так просто. Звісно, до моменту, коли я ввійду, бо ж на мене відразу, без питань, накинеться з десяток охоронців.

Завиваючи гальмами, на під’їзну алею влітає червоний пікап. Я змушений відскочити вбік. У кабіні двоє — обидва темношкірі й у темних окулярах, дарма що час пізній. Водій дивиться на мене, і я з усіх сил намагаюся не відвести очей. Другий мужик, висунувши руку назовні, постукує по дверцятах машини. Мотор працює марно. В цей момент ворота відчиняються десь на три фути і виходять семеро — хто в джинсах, хто в хакі, хто в кльошах, усі з волинами — і стрибають у пікап. Останнім іде коротун із дредами в червоно-зелено-золотій майці. Він секунду-дві дивиться на мене, але не зупиняється. Пікап, розганяючись, здає наосліп назад, на проїжджу частину, — і повертає ліворуч. Ворота відчиняються ширше, і я стрімголов відскакую від синього «Форд Ескорта», що стрілою вилітає на алею. В ньому четверо чи п’ятеро, з вікон стирчить зброя. В ту мить я був надто зайнятий собою, щоб порахувати скільки там їх. «Форд» повертає теж ліворуч на Гоуп-роуд, та так, що змушує інших водіїв тиснути на гальма. Я підводжуся й дивлюся на пост охорони. Ніхто не зачиняє воріт. Схоже, всі поїхали.

Я вперше на подвір’ї Співака. Це справді його дім? Я навіть не знаю. Всередині дорога йде колом, а в центрі скупчилися дерева, за якими можна розгледіти вхід з чотирма колонами та подвійні двері, які здаються незачиненими. На обох поверхах вікна, іржавого кольору, розчахнуті. Гурт усе ще грає, але зовні нікого нема. Я йду ліворуч, до його пошарпаного пікапа. У мого батька колись був такий самий — не ця модель, але така ж обтріпана житейськими вітрами рахуба, яку він любив більше за власних дітей. Думаю, він тому так сильно любив її, що вважав єдиною річчю, яка старітиме, але не вмиратиме. Поки це, врешті, таки не сталося. Дуже дивно, але зсередини виразно лунає музика, тимчасом як зокола все тихо. Не те щоб безшумно — періодично чути і клавішні, і барабани, і шум транспорту, — але в цілому панує відчуття спокою, яке мене починає діставати. Повірити не можу, що цей сучий син Ленсінг залишив мене самого. Може, він справді мене кинув? Або це так здається, бо навколо загусає темрява? Хто-небудь усередині здогадується, що всі охоронці поїхали, лишивши ворота розчахнутими навстіж? Це така зміна варти? Нові хлопці змінюють ямайський розпорядок?

До біса все. І насамперед його, друзяку. Я мав здогадатися. Може, так він помстився мені за мої балачки про нього поза очі? Нині я почуваюся справжнім лохом. Але ж річ у тому, що про Марка Ленсінга я ніколи не говорив — ні в очі, ні поза очі, ні натяком, ні навіть щоб обісрати його. Та й з ким мені про нього плести язиком? До біса цього сучого сина і — знаєте що? — до біса це місце. Може, я сам себе обманюю. Знову. Може, мені краще сфокусуватися на місці перебування Міка Джаґґера, щоб зберегти свою йобану роботу, або принаймні зустрітися з тим фотографом, якого я досі так і не бачив. Хоча, якщо чесно, я навіть не певен, що він ще на Ямайці.

Я повертаюся й виходжу за ворота. Рух на Гоуп-роуді досить щільний. Моїх речей у автівці Ленсінга немає, тому я йду собі далі. Повз мене шмигають автомобілі, і ось я бачу білий «Ескорт», схожий на таксі. Водій їде з висунутою з вікна рукою, що зазвичай означає: всі гроші підуть йому в кишеню. Я йому махаю, і він зупиняється. Відчиняючи дверцята, я оглядаюся на дорогу — і бачу, як на під’їзну