Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

алею завертає синя автівка.

Ніна Берджесс

ненацька настає вечір. Я йду пішки вже кілька годин. Автобуси їздять туди-сюди повз мене, а деякі навіть зупиняються, але я все одно йду пішки вже кілька годин. Іду пішки аж від Дуейні-Парку, де живуть мої батьки, тобто на північний захід від його будинку, якщо вважати його будинок центром. Кіммі подумала, що я прямую до неї, тому й рвонула. Подумала, що я прямую до неї, і спеціально тримаю ремінь пряжкою догори, щоб вибити їй око, на хрін, з орбіти. Вона рвонула з місця, як та сучка в «Чорному Різдві»[255], що за сценарієм гине першою. Вона навіть перечепилася за пиловсмоктувач, який мама в сум’ятті забула прибрати (була надто збентежена через свою старшу дочку, що, бачте, перетворилася на смердючу, дурну, растівську лярву).

Але я не мала наміру переслідувати Кіммі. Хоча вона дуже хотіла стати верескливим дівчиськом з якогось жахастика, бо тоді знову була б у центрі уваги. Готова піти в заклад: Кіммі навіть не думала, що ефект буде геть іншим, ніж вона сподівалася, — і не тому, що батько відхекується на підлозі, мати волає: «Геть з очей», а я її ігнорую, і навіть не тому, що все відбулося зовсім не так, як вона планувала. А тому, що їй не вдалося обіграти ситуацію таким чином, щоб стати в ній головною героїнею. Таки треба було її наздогнати й лишити хоча б кілька гарних кривавих смужок на її спині. Але коли твоя мама верещить, що ти — диявол із чорної пащеки геєни вогненної, і що їй треба було дотримуватися Великого посту, бо через це, бачте, в неї заліз диявол і підмінив її дитинку на бісівське поріддя, — лишається тільки порадити їй не дивитися поганих серіалів або ж просто піти самій. Що я й зробила. Кіммі лише трохи припинила мій шлях до дверей. Вона не переставала пащекувати, втікаючи від мене в свою спальню (вибачте, свою колишню спальню), де замкнулася зсередини.

Я відкинула ремінь і вийшла на вулицю. Щойно захід сонця торкнувся мене своїми променями, я кинулась бігти. Шоста година вже минула. Дзвінок мами звучав як екстрений виклик, тому я швидко взулася в зелені кросівки, не вдягані ще з часів Денні, який їх і купив, і які досі були мені не потрібні. Я не займалася пробіжками з часів школи, то ж навіщо вони мені? У якийсь момент я перестала стрімголов утікати від дому батьків — і перейшла на крок. Може, це сталося, коли я вибігла на дорогу і з першої ж автівки, що вдарила по гальмах, мене облаяли паскудницею. Або, може, коли я летіла по центру дороги і водій іншої машини, яка теж різко загальмувала, назвав мене навіженою. Або ж коли я стрибнула в автобус, який відвіз мене в Кроссроудс (хоча я туди не хотіла їхати, але не пам’ятаю, як у ньому опинилася).

Віза — це квиток. І квит. Не розумію, чому я єдина, хто це усвідомлює. Віза — це квиток з пекла, куди довбані нацпати мають намір запроторити країну. Щоб це стало очевидним, треба стежити за новинами. І не треба чекати, поки з’явиться один з маминих вершників Апокаліпсису, що б, у біса, це не означало. З якою любов’ю вона ходить до церкви, щоб послухати про різні знамення та чудеса і про те, що ми на цьому світі доживаємо свої останні дні. Двоє жалюгідних старців, що втрачають розум. Невже вони не бачать, що... що це... чорт, я не знаю ні що це таке, ні чому я в Кроссроудсі, коли мені треба на Гоуп-роуд. Треба не думати-говорити, а показати. Треба добути візи та авіаквитки — і шпурнути батькам так, щоб вони не мали часу ні на охи-ахи-ой-йой-ой, ні на розмови з Кіммі, яка може їх переконати лишитися (чекати й далі, поки шитстема виправиться або розвалиться, на хрін, сама). Я виходжу з автобуса.

Я пішла геть до того, як батько встиг віддихатися. Так йому й треба. Так їм усім і треба. Мене вже починає діставати те, що кожен чоловік, разом з моїм власним, тепер уже клятим, батьком, побачивши мене, вирішує, що має право поводитися зі мною як останній поганець. Дідько, я розмірковую, як моя мама. Не дай Боже мені стати такою, як вона. Татко відшмагав мене, як маленьку шмаркачку. Наче я й справді якась негідниця. І в усьому винна Кіммі. Хоча ні. Вона звичайнісінька дурепа, яка терпить від чоловіків те, на що цілком заслуговує, зокрема й від татка. У всьому — вина Співака. Якби він мене не трахнув, то я б обійшла його десятою дорогою. І в посольстві мене не годували б різними сраними відмовками щодо візи, і не казали всіляке інше лайно: що в мене, мовляв, немає зв’язків, які тримали б мене тут, тож я точно хочу втекти в ту розприбамбахану країну, де Семові сини стріляють людям у голову, здоровані ґвалтують хлопчиків, а білі, як і раніше, називають темношкірих ніґерами, і в Бостоні їх, тих ніґерів, намагаються проткнути держаком від прапора, і їм, тим білим засранцям, плювати, що це фотографують, — бо в них тепер, бачте, вже інші справи!

Йоханий бабай, Господи Ісусе, як же мені не подобається, що я отак лаюся! Якоїсь миті ловлю себе на тому, що частину свого невеличкого внутрішнього монологу я озвучила, і школярка, яка йшла поруч, перебігла на інший бік вулиці. «Жаль, що тебе автівка не збила», — хочу сказати, але стримуюся. Замість цього йду на схід від Кроссроудсу — від усіх його автобусів, перехожих, школярок у синій і зеленій формі та школяриків у формі кольору хакі, які занадто швидко ростуть, — у бік Мареско-роуду.

В автобусі серце знову починає вискакувати з грудей, ще сильніше, ніж коли я давала таткові здачі. Краще не стає. Автобус набитий валізами, сумками й торбинками, рюкзаками, начищеними імпортними штиблетами і скромними черевичками. Всі їдуть по домівках — хто з роботи, хто зі школи, але тільки не я. Я не маю роботи. І ступні сверблять через кляті кросівки. Якась жінка ліворуч, на четвертому сидінні, крадькома поглядає на мене, і я починаю перейматися, чи все в порядку з моєю зовнішністю. Волосся ніби не розпатлане, футболка заправлена, і зовсім не схоже на те, що я хочу проїхатися на дурничку. Я чекаю, коли