Читати книгу - "Вибрані романи"

тут із милостині та позичок. Ось така його історія, як бачиш, дуже повчальна.

— А й справді, дуже повчальна!

— Якби він убив свого брата, такий собі різновид Якова, це було б погано, дуже погано, а не вбивши його, він також учинив погано, дуже погано... Можливо навіть гірше.

— Не кажи так, Федеріко.

— Я правду кажу, бо він не тільки живе жалюгідно і ганебно, з милостині та позичок, а й живе, ненавидячи свого брата.

— А якби він його вбив?

— Тоді він вилікував би свою ненависть і сьогодні, каючись у своєму злочині, шанував би його пам’ять. Дія дозволяє позбутися поганої думки, бо погана думка отруює душу. Повір мені, Хоакіне, я знаю це дуже добре.

Хоакін подивився на нього пильним поглядом.

— На собі?

— Авжеж. Але ти не запитуй мене про те, сину мій, що тебе не стосується. Тобі досить знати, що мій цинізм — це засіб для захисту. Я не є сином тому чоловікові, якого всі вважають моїм батьком; я син адюльтера, й нікого я так не ненавиджу в цьому світі, як свого біологічного батька, що став катом іншого, чиїм прізвищем із підлості та боягузтва він мене нагородив, тим самим непристойним прізвищем, яке я тепер ношу.

— Але батько не той, хто народжує; батько — той, хто виховує...

— Річ у тому, що чоловік, якого усі вважають тим, хто мене виховав, насправді мене не виховував, а тільки влив у мене отруту ненависті до іншого, до того, який спочатку мене створив, а тоді примусив його одружитися з моєю матір’ю.

Розділ двадцять четвертий

Син Абеля Абелін закінчив навчання, і його батько звернувся до свого друга, попросивши взяти сина своїм асистентом, аби він пройшов практику під його безпосереднім наглядом. Хоакін погодився.

«Я прийняв його до себе, — написав він згодом у „Сповіді“, яку присвятив дочці, — під впливом дивної суміші з цікавості, ненависті до батька, прихильності до хлопця, який здавався мені тоді нездарним, і бажання визволитися від своєї поганої пристрасті, але водночас десь у глибині душі мій демон нашіптував, що провал сина дасть мені той засіб помсти батькові. З одного боку, мені хотілося, виявивши любов до сина, позбутися ненависті до батька, а з другого — я радів, сподіваючись, що якщо Абель Санчес здобув тріумф у живописі, то другий Абель Санчес, який має його кров, зазнає краху в медицині. Я тоді не міг собі уявити, яку глибоку любов я відчую до сина того чоловіка, який зробив гірким і темним життя мого серця».

Й ось так сталося, що Хоакін і син Абеля відчули потяг один до одного. Абелін був швидким на розуміння й з великою охотою навчався в Хоакіна, якого почав називати маестро. Цей маестро постановив собі зробити з нього доброго лікаря й передати йому скарби свого клінічного досвіду. «Я навчу його, як відкрити ті речі, що їх ця клята тривога мого духу перешкодила відкрити мені самому».

— Маестро, — запитав одного дня Абелін, — чому ви не зберете всі свої розкидані спостереження, всі свої записи та нотатки, з якими ви мене ознайомили, й не напишете книгу? Вона була б надзвичайно цікавою й могла б багато чому навчити. Там є просто геніальні речі, справжні перлини наукової мудрості.

— Розумієш, сину (так він узяв собі за звичку його називати), — відповів йому Хоакін, — я не можу, не можу... Я не маю відповідного настрою, мені бракує бажання, мужності, душевного спокою, я не знаю чого ще...

— Усе це можна зібрати...

— Так, сину, так, усе це можна зібрати, але хоч як часто я про це думав, але так і не зважився. Узятися написати книгу... і в Іспанії, і про медицину!.. Не варто гаяти часу. Вона провалиться в порожнечу...

— Ваша книжка не провалиться в порожнечу, маестро, я вам гарантую.

— Я мусив би зробити те, що ти муситимеш зробити, відмовитися від цієї нестерпної клієнтури й присвятити себе чистим дослідженням, справжній науці, фізіології, гістології, патології, а не шукати пацієнтів, що платитимуть тобі. Ти маєш певний статок, адже картини твого батька мають дати його тобі, тому послухайся моєї поради й присвяти себе науковим дослідженням.

— Можливо, ви й маєте слушність, маестро, але це не причина, щоби відмовитися опублікувати книгу своїх клінічних спостережень.

— Давай тоді, якщо хочеш, домовимося так. Я дам тобі всі свої записи та нотатки, доповню їх словами, відповім на всі твої запитання і опублікуєш її ти. Як тобі така думка?

— Думка просто чудова, маестро. Відтоді як я став вашим асистентом, я записую все, що від вас чую, і все, чого навчився, працюючи поруч із вами.

— Дуже добре, сину, дуже добре! — й він зворушено його обняв.

І тоді сказав собі Хоакін: «Ось хто буде моїм творінням. Моїм, а не його батька. Зрештою, він сповниться глибокої поваги до мене й зрозуміє, що я вартий набагато більше, ніж його батько, і що в моїй практиці набагато більше мистецтва, ніж у живописі його батька. Зрештою, він покине його, атож, він його покине! Він забрав у мене Елену, а я заберу в них сина. Він стане моїм, і хто знає, можливо, він відмовиться від свого батька, коли краще його пізнає й довідається, що він мені зробив».

Розділ двадцять п’ятий

— Але скажи мені, — запитав одного дня Хоакін у свого учня, — як тобі спало на думку вивчати медицину?

— Не знаю...

— Бо природним було б, якби ти відчув потяг до живопису. Сини відчувають покликання до професії своїх батьків. У цьому знаходить свій вияв дух наслідування... середовище...

— Живопис ніколи мене не цікавив, маестро.

— Я це знаю, я знаю від твого батька, сину.

— А живопис мого батька — найменше.

— Що ти кажеш, чоловіче, як це може бути?

— Я його не відчуваю, і я не певен, що його відчуває він.

— Це дуже серйозно. Поясни.

— Ми тут самі-одні, ніхто нас не чує. Ви мені, маестро, наче другий батько... другий... Ось так. Крім того, ви його дуже давній друг, я чув, як він казав, що завжди, протягом усього вашого життя, ще до того, як ви навчилися користуватися розумом, ви були наче брати...

— Так, усе було справді так. Абель і я один