Читати книгу - "Розколоте небо"

село за поміччю. Допоможіть мені, люди добрі, бо скоро стемніє і вже не можна буде знайти дитину!

– Далеко йти?

– Та ні, за селом, у лісі! Я ж його сам не знайду!

– Зараз я Івана покличу, – сказала Ольга.

– Я теж піду з вами, – Варя звернулася до діда.

– Санчата треба, – сказав дід, – якщо він і досі непритомний, то треба забрати.

Ольга теж вирішила піти. Іван ішов попереду, тягнучи за собою санчата, за ним – Ольга, позаду Варя вела під руку Данила. Старий всю дорогу не міг заспокоїтися, звинувачуючи себе, що заблукав і покинув Василька. Кобзар зупинявся, принюхувався і знову йшов.

– Якби ж то знати, куди йти, – зауважила Ольга. – Темно стало, хоч око вийми. Так можна і до ранку блукати.

– Вогонь, скоріш за все, вже погас, – сказав Данило, – але ми маємо почути запах диму. Повинні ж головешки тліти?

Варя зупинилася, принюхалася.

– Здається, там! – вказала рукою. – Так! Звідти тягне паленим.

Хлопчик лежав, закутаний у ряднину, біля багаття. Вогонь уже не палав, від головешок піднімалася вгору цівка диму. Іван підійшов до дитини, торкнувся рукою, заперечно похитав головою.

– Васильку, де ти, моя дитинко? – протяг руки вперед Данило.

Ольга присіла, торкнулася лиця і рук дитини, сказала діду тихо:

– Він тут.

Варя підвела кобзаря до Василька.

– Як ти, Васильку? – спитав старий, ставши на коліна перед ним.

Він намацав одяг, повільно провів руками по грудях хлопчика. Чутливі пальці бандуриста торкнулися обличчя дитини й одразу ж завмерли. Старий скинув із себе шапку, затулив нею лице. Усі стояли мовчки, не знаходячи слів розради. Данило опустив руки, нахилився, припав губами до чола дитини.

– Пробач мені, дитинко, – сказав пригнічено.

– Діду, йому ми вже нічим не допоможемо, – сказала Ольга, – ніч надворі, потрібно… щось робити.

– Так. Звичайно, – глухо озвався Данило. – У мене є маленька сокирка. Допоможете мені вирити могилку?

…Дорогу додому подолали мовчки. Коли дісталися села, Ольга запропонувала Данилові заночувати у них.

– Якщо це вас не обтяжить, – сказав Данило, погодившись.

– Куди ви підете? Та ще й сам, – сказала Ольга.

Варя теж зайшла до хати, щоб зігрітися. Ольга одразу ж вигнала Івана.

– Ти вже вечеряв, – сказала йому, – то йди спати, завтра рано вставати на роботу.

Варя стала біля печі, приклала холодні долоні до теплого комина. Ольга всадовила діда поруч за стіл, пригостила вареною картоплинкою і хлібом.

– Зараз іще чаю дам, – сказала вона. – Щоправда, він з гілочок і без цукру, але я додаю дрібку вареного цукрового буряка. Трішки тхне, але пити можна.

– Спасибі вам, – сказав сумно Данило. – І їсти хотілося, а зараз не лізе нічого до рота. Як згадаю Василька… Не вберіг дитину, не зміг. І як я буду без нього? Він був моїми очима, а тепер я справжній сліпець.

– Не крайте собі серце, діду, – сказала Ольга, наливаючи з чавунка чай. – Така, значить, його доля. Усі ми під Богом ходимо. А ось вам треба тепер знайти помічника.

– Треба, – зітхнув старий.

– Послухай, – Ольга сіла поруч, стишила голос, – забери з собою мого сина.

Варя здивовано подивилася на сестру.

– Мого старшого сина звуть також Васильком, – продовжила Ольга, – і за віком він такий самий, йому дванадцять років виповнилося. Буде тобі добрий помічник.

– Навіть не знаю, – стенув плечима Данило. – Ту дитину я забрав, бо він лишився круглим сиротою і міг загинути.

– А мій теж може згинути, померти від голоду, – півголосом говорила вона. – Лежить свекруха, вже доходить, свекор ледь живий, а ще, окрім Василька, четверо залишаться. Я не знаю, хто з них виживе, чи вдасться мені їх врятувати від голодної смерті, тож хоча б один виживе поруч із тобою. Тебе люди люблять, завжди подають, ви не помрете, як ми тут. Прошу тебе, зроби добру послугу: забери дитину. І тобі буде легше, і я буду знати, що хлопець не помре.

– Це великий ризик, – зауважив Данило. – Я гадав, що врятую Василька, а вийшло бачиш як.

– Від хвороб ніхто не застрахований. Ти не міг врятувати ту дитину, не звинувачуй себе.

– Зараз і на нас, кобзарів, почалася гонитва, – пояснив він, – доводиться ховатися, як злодію.

– Ти ж знаєш, що у селі не краще. Прошу тебе, врятуй мою дитину!

Данило мовчав, думаючи про щось своє.

– Забери хоча б до літа, – попросила Ольга. – Якщо доживемо, то почнеться городина, стане легше, може, щось і зміниться на краще.

– Де хлопчик? – запитав.

– Зараз!

Ольга підвелася, Варя відійшла з нею від старого.

– Олю, а як на це подивиться Іван? – запитала пошепки.

– Іван? Куди він дивився, коли рвав горлянку за свій колгосп? Тепер моя черга рятувати дітей.

– Як можна? Відправити дитину хтозна-куди?

– Краще вже так, ніж віддати на воза Пантьосі, – сказала Ольга. – Принаймні буде надія на спасіння.

Василько привітався з дідом. Ольга всадовила його поруч із бандуристом, пояснила, що він буде поводирем замість Василька.

– Поки що пропустиш заняття у школі, – сказала йому мати, – а потім повернетеся, і ти все наздоженеш.

Василько з цікавістю і деяким острахом подивився на діда.

– А правда, що кобзарі осліплюють своїх дітей? – запитав Василько, не зводячи очей з кобзаря.

– Звідки ти таке взяв? – спитав старий.

– Від людей чув, і ваш поводир був сліпий на одне око.

– Он воно що! – усміхнувся Данило. – Василько змалечку був сліпий на одне око. А те, що кобзарі осліплювали своїх дітей, кажуть старі люди, правда. Але то було давно, коли зрячому суворо заборонялося бути кобзарем.

– А ви мене навчите своїх пісень?

– З часом навчу. Дорога у кобзаря нескінченна, довга, вважай, все життя топче ногами стежки-дороги, тож про все перебалакаємо, усього навчу. Зараз моя бандура відпочиває, чекає інших, кращих часів. Та й пісні з’явилися інші. Що в кого болить, той про те і говорить. Зараз люди частівки складають.

– Заспіваєте? – вже без страху спитав Василько.

– Не можу, люди вже сплять. Лише тихенько наспіваю. Хочеш?

– Ага!

Працювала десять день,

Заробила трудодень.

А від того трудодня

Голодую я щодня.

– Сподобалось?

– А ще можна?

– Можна. Слухай, але нікому не розказуй!

Ходить Сталін та й питає,

Чого дітям не хватає.

Нема хліба, нема солі,

А до того ж іще й голі.

– Або ще:

Колосочки я збирала

На колгоспнім полі,

І за це мені дали

Десять літ неволі.

– Досить вам співати! – уже веселіше сказала Ольга. – Потрібно зібрати речі у дорогу.

Вона принесла торбинку, склала туди одяг, рушник, валянки.

– Я поклала кілька пар онуч та валянки, – пояснила Ольга Данилу. – У хлопців були одні чоботи на двох,