Читати книгу - "Розколоте небо"

бо у Василька вони геть зносилися. Пообіцяли у школі видати йому. Біжу, радію, що тепер будуть у дитини ноги сухі, а мене перестріває вчителька і каже, що нема вже наших чобіт, голова сільради забрав для свого сина. Прийшов нахабно і забрав. Й управи на нього немає! Хто бідує, а хто жирує, – бідкалася Ольга, збираючи торбинку. – Доведеться йти у дірявих чоботях, тож коли буде сухо, можна вдягти валянки. Онучі будеш, синку, сушити біля багаття, не носи мокрі, бо ноги застудиш. Зараз підете спати, а я вам на дорогу спечу хлібинку.

Василько усміхнувся, довірливо поклав голівку дідові на плече.

Розділ 74

Нести в Торгсін срібний Георгіївський хрест визвався Василь. Павло Серафимович наполягав, що йти повинен він і лише він, але Варя умовила його відпочити.

Василь повернувся з двома кілограмами борошна.

– Йшов і думав, – почав він розповідати про дорогу, сьорбаючи гарячий суп, – якщо зупинить міліція, то скажу, що несу батьків хрест до Торгсіну. Це ж не заборонено, тому повинні пропустити. Мені пощастило – заслону на дорозі не було. Тож без особливих пригод дістався до міста, спитав у людей, де той Торгсін, мені показали. Заходжу, дістаю нагороду, подаю продавцеві. А він – викапаний єврей! Покрутив хреста в руках і каже: «Ти де його вкрав?» Кажу, що мого батька. «Так він у тебе царський прислужник?» – питається. «Він був фельдшером, – пояснюю, – рятував людей». «І офіцерів рятував?» – «Напевно, бо вони теж люди». – «А, так він панів рятував! Допомагав ворогам революції! Йди з ним геть, доки міліцію не викликав!» – репетує. Насилу вмовив його, пожалівся, що двійко дітей вдома голодні. Змилостивився, каже, що більше кілограма не дасть. Ледь випросив у нього два кіло.

– Кажуть, що за золото більше дають, ніж за срібло, – сказала Варя.

– Можливо, – погодився Василь. – Але ж я натрапив на єврея, а вони свого не випустять з рук. По дорозі додому зустрівся з одним чоловіком. Трохи шляху здолали разом, так йому за дві срібні ложки дали теж два кілограми, правда, житнього борошна. А мені пощастило, що пшеничне дісталося.

– Подейкують, за дві золоті обручки дають два пуди борошна, – думаючи про криївку, сказала Варя.

– Та де ж їх взяти? – зітхнув Василь.

Варя одразу ж сховала борошно, ретельно вимила миску, щоб нічого не залишилося.

– Я хочу збігати навідати Марічку, – сказала вона чоловіку. – Ти будеш відпочивати?

– Та ні. Побавлюся з дітьми, бо скучив, а надвечір сходжу до батьків.

Варя не встигла вдягтися, як розчахнулися двері і на порозі з’явилася Марічка. Роздягнута, нечесана, очі блищать нездоровим блиском, на руках – загорнута у ковдру дитина.

– Нагодуй її, – незнайомим голосом промовила вона і простягла Варі дитину.

Варя відгорнула кутик ковдри й обімліла. Дитина вп’ялася зубками у свою ручку. Ротик і ручка у неї були у власній крові. Варя спробувала відняти ручку від рота Сонечки і зрозуміла, що дитина вже заклякла.

– Так ти її нагодуєш? – питає знову Марічка, зиркаючи на Варю.

Варі стало страшно.

– Де твоя мати? – чомусь спитала розгублена Варя.

– Лежить на вулиці. Вона чекає Пантьоху. Він повезе її на кладовище. Матері вже все одно, її не бентежить, що моя Сонечка хоче їсти.

– А де свекруха?

– Вдома.

– Я тобі дам хліба, а ти йди додому, неси хліб, – Варя тремтячими руками подала шматочок хліба.

– Добре! – сказала радісно Марічка. Швидко схопила хліб і побігла.

– З нею не все гаразд, – сказала Варя Василю. – Вона хвора.

– Від такого життя ми всі хворі, – сказав він.

– Дитина вже мертва, а я не змогла сказати.

– Вдома тітка скаже.

– Я не можу залишити її в такому стані!

– Давай домовимося, – запропонував чоловік, – завтра вранці підемо до неї разом. Обіцяю! Добре?

…Варя з чоловіком, як і домовлялися, вранці пішли до Марічки. Біля її двору, обіч дороги, просто на снігу сиділа людина. Вони підійшли ближче і впізнали в закутаній у стару діряву ряднину жінці тітку Феньку. Її важко було впізнати. Під очима великі мішкоподібні пухлини невизначеного кольору, шкіра на обличчі неприродно блищала, хоча мала сіруватий відтінок. Жінка, схрестивши руки на грудях, притримувала ними рядно. На великих пухлинах її пальців тріснула шкіра, і з ран витікала прозора рідина з їдким неприємним запахом.

– Що ви тут робите? – спитала Варя.

Жінка не ворухнулася, продовжувала дивитися перед собою збайдужілими до життя очима.

– Чекаю Пантьоху, – сказала тихо.

– Навіщо?

– Хай мене забере.

– Так… Ви ж іще живі. Ходімо у хату, бо змерзнете.

– Доки довезе, помру, – сказала таким голосом, ніби говорить про буденні звичні речі. – Чого чекати? Там домру.

– А де Марічка?

– Може, ще й жива.

– Ходімо, – Василь смикнув Варю за рукав.

Варя з острахом прочинила двері. Мертва дитина лежала на ліжку, тримаючи ротиком свою ручку.

– Марічко! – стиха покликала Варя.

Почулося якесь гарчання, схоже на собаче. Варя вхопилася обома руками за Василеву руку. Із-за стола навкарачки вилізла Марічка. Волосся розтріпане, мокре, звисає пасмами до підлоги. Вона підвела голову, вишкірила зуби і у якомусь нападі божевілля почала гризти ніжку стільця. Варя зробила невеликий крок до неї, і жінка загарчала знову – так, як гарчить пес, коли у нього хочуть відібрати кістку. Очі у неї були червоні, налиті кров’ю, з нездоровим блиском.

– Марічко, це я, Варя, – спромоглася вичавити з себе.

Одразу безумні очі жінки блиснули люттю, і вона знову вишкірилася і загарчала.

– Ходімо, – Василь потяг Варю з хати. – Бачиш, вона збожеволіла.

Довелося йти в сільраду, сповістити голову. Максим Гнатович з Лупіковим пішли подивитися, наказавши Варі і Василю чекати біля двору. Почулися людські крики, і чоловіки вибігли на вулицю. За ними гналася збожеволіла від горя і голоду Марічка, дико рикаючи. Лупіков швидким рухом вихопив зброю – і влучний постріл у груди скосив нещасну жінку. Марічка різко зупинилася, сіпнулася як від удару, широко відкрила очі, ніби здивувалася «За що?», і не отримавши відповіді, впала на землю. Вона лежала, широко розкинувши руки, розплющені очі вже невидющим поглядом застигли на небі. Голова підійшов до неї, сказав спокійно, ніби й не йшлося про людське життя: «Готова».

Варя розширеними від жаху очима дивилася, як збільшується латка крові на грудях подруги, заливаючи її улюблене ситцеве плаття. Під’їхала підвода. Пантьоха спинився біля жінки на дорозі.

– Тобі куди? – спитав.

– Туди, – байдуже відповіла тітка Фенька.

Він підсадив жінку на воза, всадовивши прямо на тіла померлих. Жінка похилилася набік, покірно лягла. Пантьоха поклав скривавлене тіло Марічки поруч, навіть не обмотавши рядном.

– Забери в хаті дитину, –