Читати книгу - "Родаки"

і розносився тривожно-тужливий і болісний зойк. Він котився через гору і довго розтікався, не стихаючи в долинах.

— Що це, бабо? — питав, деревеніючи, я.

Баба дивилася на схід і повчально сказала:

— Це Іуда, той, що Христа продав. Ніяк не може вдавитися на дереві. Зривається з гілляки і тоді кричить.

Ночами небо за Ловачкою починало червоно сяяти і переливатись барвами.

— Це пекло затопили, — пояснювала на моє здивування баба. — Цілу ніч там смажитимуть у казанах грішників. Честуйся, неборику, в житті, бо й ти туди можеш упасти.

І мені ставало ще страшніше, і все менше було бажання дряпатися на вершину Ловачки.

Часто, у дні свят, особливо у недільні вечори, із-за Ловачки, тобто самкраю світа, звучала дуже-дуже файна і душевна музика, лунали божественно-красиві пісні.

— То Богонько змилостивився, простив деяких грішників. І вони так радувуться, — задумливо мовила баба і так же спокійно вела. — Богонько хоть і всемогутній, зате великосердний і милостивий. Кожному грішнику дає можливість покаятися. І часто Господові душа розкаяного грішника дорожча за душу праведника.

Дивлячись, з якими вилупленими очима я поглинаю її розповідь, баба мене заспокоювала.

— Але це не до тебе. Ти, якщо полізеш туди, — баба кивала на Ловачку, — тебе вже нічого не врятує.

Я боявся крику Іуди, жахався побачити пекельні котли, але оповідь, як Богонько проводить помилування грішників, і що за радісне дійство відбувається з ними, мені ніяк не давала спокою. Й одного недільного підвечірку, коли із краю Господнього світу залунали духові оркестри, я наважився. Знемагаючи від страху, жахаючись кожного дерева і куща, за якими сиділи зловтішні відьми, неопохмелені вурдалаки, а з гілляк грознами звисали підступно усміхнені змії, я хутко піднімався схилом до вершини. І ось я насамкраю світу! Гамуючи у грудях розйойкане серце, схопився за дуба, глянув униз і на мить помер: піді мною звисала велетенська прямовисна кам’яна стіна. На її глибокому дні шурхотів собі потічок і задиркуватим підтюпцем перестрибував через валуни.

Міцно, наче рідного нянька, обхопивши дуба, я, потерпаючи від побаченого, відкривав одна за одною картини самого краю світу. І побачене все більше ошелешувало. Глибока прірва піді мною розширювалась і разом із співочим потоком витікала на схід у безкраю долину. А на її просторах вільно й гонорово розляглось велетенське Місто. Воно відкрилось несподівано й заворожливо, ніби із вечірніх мамчиних казок. Подібного світу я досі ніколи не бачив навіть у снах. Огорнуте югою, місто лежало наче під глибинами дивовижно голубих і чистих вод. Невеличкі вулиці, немов вени натруджених рук, розтікались поміж ошатними будівлями, слалися через сквери і парки. На дахах найбільш поважних споруд, зірко стежачи за підступами до міста, стояли древні воїни із списами, чарівні жінки з арфами, напівголі юнаки атлетичних статур.

А над усім — велично знімались куполи храмів. Вони не просто вирізнялися своїми розмірами. Храми міста випромінювали навкруги таке цілюще сяйво, наче обличчя ревних вірників при з’яві в небесах довгоочікуваного Месії. Цю врочистість і піднесення підживлювали запахи, якими час од часу дихало місто. А пахло!..

Пахло солодкими булочками, свіжим хлібом, кремово-крижаним морозивом, якимись смачними-пресмачними стравами, королівськими тортами. Пахло багатьма немислимими смакотами, які ми, довірливі селяни, розкривши широко роти, поїдаємо тільки подумки, слухаючи панські казки. Серед інших я вловив ще один запах. Це був запах якоїсь печалі, вірніше печальної далини, світу, якого ми ніколи не бачили, але дуже кортить увидіти. Одного разу, в ранньому дитинстві вловивши цей запах далини, ми все життя будемо іти за покликом того аромату. Ми йтимемо за долиною, де нам, здаватиметься, буде набагато краще, спокійніше. Так буде все життя!.. Наблизившись до одних далин і не знайшовши ліпшого, ми, вічні пілігрими, йтимемо за ароматом нової далини.

І так буде все життя! Доки не наблизимось до останньої далини. Ось там, напевне, і буде таємниця, за якою ми все життя ішли. Ось там уже буде справді ліпше, бо звідти ще ніхто не повернувся — від добра до біди ніколи не вертаються.

Довкола міста, на чотирьох пагорбах, що наче символізували сторони світу, красувалися незвичні дерева. Могутні стовбури рівно і стрімко знімалися вверх, стримуючи на собі розкішні й водночас ідеально округлі крони. Дерева буяли золотисто-червоним цвітом і здалеку нагадували розквітлі куполи маленьких храмів. Час од часу із межигілля дерев вилітали густі зграї кольорових метеликів. Вони, наче їм хтось указував, спершу різко знімались у височінь, а далі, граційно вальсуючи, пірнали донизу і неслися до центру Міста.

І ось тут, посеред Міста, мою увагу привернула площа у формі кола і вся у квітах. Довкола неї юрмилося безліч людей. Всі вони звідси, з гори Ловачки, нагадували маленьких карликів.

— Оце і є та площа прощення, де Господь звільняє грішників від їх провин, — думав з острахом я. — Оці метелики — то є людські душі. Вони несуться сюди з усіх сторін світу за помилуванням. Кого Богонько прощає, того душа-метелик перетворюється на маленького карлика. Якщо цей карлик житиме надалі справедливо, виросте і стане знову нормальною людиною. Якщо ж грішитиме і далі, залишиться навіки крихітним манюсіньким ліліпутом.

І ніби на підтвердження моїх здогадок заграв духовий оркестр. І все місто наповнилося якоюсь пахучою і соковитою музикою.

Ледь не видавлюючи очі, я марне намагався знайти у круговерті людей-мурашок музик — мелодії лунали звідусюди. І тоді я збагнув — то із небес грає оркестр ангелів, вітаючи милосердя Господнє і звільнення мучеників від гріховних пут.

У цю ж мить з боку Чинадієва, глухо цорконячи зубами, виринула гігантська гусінь з чорною й довгою головою. Потвора зробила біля Ловачки поворот і далі швидко помчала у бік міста. Раптом, пустивши уверх із голови білий стовп, гусениця заголосила.

— Так оце і є Іуда-христопродавець, — прошепотів перелякано я. — Видно, Богонькові надоїло, що Іуда постійно зривається з дерева, то й перетворив його на паскудну велику гусеницю. І правду має, нічого на деревах скакати і гілля обламувати, хай Іуда потягається по землі і помучиться, як мучився наш Спаситель на хресті. Але повзучий Іуда швидко проминув передмістя і вже кричав десь вдалині.

— Ага, нині свята неділька, то злодій теж спішить на майдан прощення, — думав я. — Але Бог знає, Іуди ніколи не стануть людьми. І немає їм прощення за христопродавство!

Між тим, із затаєним острахом і нестерпною цікавістю я весь час крадькома шукав у Місті Того, хто має силу й владу давати блудним мужам і дівам прощення. Як не намагався — жодного натяку. Зате не покидало інше відчуття — із першої хвилини, щойно мені