Читати книгу - "Родаки"

відкрилося Місто, незрима присутність Великого Творця настійно відчувалась у всьому, що очі бачили, що чулося і розум сприймав: в осяйних чолах храмів, у тонкій грації статуй на дахах будинків, у польотах птахів і веселкових зграях дивовижних метеликів, у божественній музиці, що із небес лунала, у запахах житнього хліба, солодких булочок і весняних трав. У всьому-всьому відчувалась всесильна присутність Того, хто має силу і ласку прощати. Найвідчутніше нагадував про Нього тонкий аромат далини, до якої все життя, мізерію знаходячи і багато втрачаючи, йтимемо, а коли нарешті дійдемо, то… от про це ще ніхто із живих не знає.

Обхопивши, наче найріднішу людину, старого дуба, я все дивився й дивився на явлене мені Місто. І раптом по-дорослому, навіть не усвідомлюючи цього, тихо заплакав — чи то від щастя, чи від великого потрясіння.

Весь ошелешений і глибоко вражений відкриттям на краю світу зовсім іншого, ніколи досі небаченого світу, я повернувся додому, забився в куток біля пічки й онімів. Я ніяк не міг позбутися великого потрясіння. Мене продовжувало вражати Місто, і мені боліло за той обман про край світу, казани, пекло.

Баба помітила мою дивну поведінку й непритаманну розгубленість.

— Щось сталося, Митьку? — запитливо глянула на мене.

— Ви, бабо, й усі ви… ви… ви… великі брехачі! — затинаючись, ображено вигукнув я.

— Ти, їжаку нечесаний, ачей був на тому боці Ловачки? — здогадалась Фіскарошка.

Я насуплено опустив голову.

— А як тебе було застерегти, всюдисущого збийвіча? — ласкаво і якось зажурено продовжувала Фіскарошка. — Хіба ти не видів, яка з того боку гори пропасть. Там не один дорослий скрутив собі шию. А скільки дітей побилося. То мусіла тебе якось страшити.

— Айбо не треба було неправду про кінець світу. Про пекло. Грішників. Там же так красиво. Там, там… як у раю город! — вигукнув я.

— А, город Мукачево? — махнула рукою баба Фіскарошка. — На тому тижні буду нести черешні продавати. Візьму вже раз і тебе.

Через декілька днів, підходячи до латоричного мосту, я почув, як із боку Чинадієва летить знайомий гуркіт. Я злякано метнув головою — до нас швидко їхав багатоногий Іуда. Далі закричав-завив, як бик на бійні. Я міцно схопився за бабу — та, на диво спокійно, чимчикувала.

— Бабо, спасаймося!.. Іуда біжить до нас! — крикнув я.

— Який Іуда? — здивувалась Фіскарошка.

— Он там біжить і ричить, — показав я на велетенську гусеницю.

— Тьфі на тя. Та то ж паровоз, машина така.

— А ви казали, що то Іуда так робить, — аж схлипнув.

— А-а-а, дитино. То наші… то такі наші бабські казки.

Страшні розчарування і біль пройняли всього мене після сказаного. І вже саме Мукачево мені зовсім не здалося таким чарівним, таїнним і заманливим, як те місто, яке явилось мені на вершині гори. Скоріше навпаки… Я народився і виріс на волі, а мукачівські багатолюддя, тісняві вулички, страшні міліціонери з пищалками, бідні і перелякані євреї, що чудом уціліли після війни, жебраки, інваліди, грюкіт возів і автомобілів… Усе це й багато іншого мукачівського бедламу мене причавило, здрібнило і страшезно втомило.

Не втрачаючи надії, я кинувся до центру міста, до того місця, де за моєю уявою мала бути площа Прощення. Біля міської ратуші справді знаходилась площа. Вся у квітінні білого бузку. Тут зовсім не гріхи прощали, а тітки-продавчині з обличчями, що нагадували надуті червоні кульки, торгували по краях квітучого кола морозивом, солодкою ватою і ліверними пиріжками.

Це була остання крапля. І я зарік собі. Ні, нічого я не зарікався. Я просто збагнув і глибоко усвідомив таємниче місто, в яке мені відчинилися врата кількадень тому з вершини гори, і заклопотане гендлярством Мукачево — це зовсім різні міста. Це міста з різних часів і різних світів.

Мине багато-багато літ, і я з глибокою шаною постійно дякуватиму Творцеві за подарований неоцінимий скарб — що відкрив мені врата міста і дав можливість у найтяжчі часи являтися сюди на прощу. Коли мені стає нестерпно тяжко й одиноко у житті, коли нема від кого чекати помочі і ради, я усамітнююсь, викидую з думок усі марноти життя, стаю на коліна і починаю ревно молитися. Тихо і щиро молюся до тих пір, доки не відчую аромат світлої далини. Тоді переді мною вибігає стежина, і я легко, наче втілившись у метелика, випорхую на вершину гори Ловачки.

Не встигаю зітхнути, як перед очима, наче із небес, являється у долині безмежне і величне Місто. Обережно спускаюся по крутизні скелі й опиняюся біля потоку. Він здивованими очима живої води дивиться на мене, а далі, кивнувши, веде за собою. Ідемо разом із потоком тихо, мовчки, із трепетом наближаючись до світлої далини. Коли постаємо перед нею, вона нечутно розчиняється навстіж і ми бачимо, що це і не далина, а врата Міста. Тут потік вмить умовкає, вода, що вірно вела мене досі, стає білою хмаринкою, злітає і щасливо тане у високості. Я входжу в Місто сам.

Тут ще дуже рання година. Весь осяяний світанковим спокоєм, рухаюсь безлюдними вулицями — м’яко, майже нечутно. Таке враження, ніби ступаю по тиші і відчуваю, що вона, ця тиша омріяного Міста, — тепла, соковита і ніжна, як килими весняної трави під босими ногами орача. На вулицях порожньо — жодного перехожого. Піднімаю голову — і на мене ллється сяйво блаженства, яким починають розквітати куполи храмів. А над ними з таким же умиротворенням починають розпливатись ностальгічні мелодії духового оркестру.

На вулицях ані душі. Я відчуваю, як із кожного вікна на мене дивляться люблячі очі, у кожному будинку — дорогі мені люди. Навіть зграї дивовижної краси метеликів, які перелітають з дерева на дерево, радісно вітають моє повернення в рідне місто. Адже хтось постійно твердить: тисячі-тисячі літ тому я жив тут. Тут, саме в цьому місті, я любив і був коханим! І тут, саме тут, усім править тільки Любов! І я, сповнений щастя і блаженства, пливу далі тишею вулиць і тихо безслівно плачу.

Сяйвооке звірятко

Уранці крізь дрімоту я дослухався, як гаряче наша культурна сім’я обговорювала культпохід у кіно. А коли встав, баба Фіскарошка одразу запитала:

— То правда, уже’м нині рано чула, што діставись учора на лекції добрих копанців.

— Та було мало, було… — неохоче відповів.

— А за што хоть били?

— Казали, што немає Леніна у моєму серці.

— Був би у ньому Богонько… А для Леніна і так є місця у множестві пустих сердець, — мовила безтурботно баба, а потому тихо прорекла. — А вообще, по