Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

і виглядали те одне-єдине обличчя, що його бачили у мріях протяом усієї літньої кампанії.

– Як дивно, Богуне, – почув Іван голос Омелька. – Ось ми їдемо додому, на дворі грудень 1648 року, позаду війна, ляхів розбито і відігнано геть за Случ. Україною тепер керує козацький православний гетьман, наш Богун став без п'яти хвилин полковником. А переді мною той самий хутір, на який я повертався з-під Хотина більш як двадцять літ тому, їдучи поряд з молодим ще і повним сил паном Федором. Ніщо не змінилося тут, хіба що жовті чуби тополь змінилися білим пилом паморозі, хіба що стежка заросла бур'яном та замело її снігом, хіба що тепер я змушений носити під кольчугою пухову хустку, щоб вберегти від холоду хворий поперек. Усе інше без змін. Навіть Мирон не забув начистити гарматні стволи. Цей світ, як не жаль нам усвідомлювати, і через сто літ буде таким, як до нашого народження, лише нас уже не буде.

– Але наш світ недосконалий, Омельку! – засміявся Богун. – Чи варто ж тоді за ним жалкувати?

– Він єдиний з тих, котрі ми досі могли бачити. Інший може бути недосконалим не менше. – Омелько підігнав коня, цвьохнувши батогом. – Чи тобі, якого очікує попереду кохана дружина і син, таке говорити? Доганяй, розумнику, на хуторі гаряча їжа, добра оковита і спочинок від праць!

Іван побачив Ганну ще здалеку. Вона стояла попереду решти хуторян перед брамою, одягнена в довгу червону сукню і охайний блакитний кунтушик, на голові мала шовкову хустину і поверх неї гарненький хутряний капелюшок. Як завжди, мила і спокійна. До грудей притискала загорнене в ковдру дитя. І хоч одразу ж відчув, як серце йому несамовито затріпалося, забилося пораненою птахою, продовжив їхати кроком, не порушуючи колони. Це помітив Омелько.

– Іване, ти все робиш вірно? – запитливо поглянув він на Богуна.

Той не відповів. Торкнувши Цигана острогами, перейшов на чвал і полетів до неї. Зіскочив з коня за кілька сажнів і підступив до дружини на неслухняних після довгої верхової їзди ногах.

– Ось і я, Ганнусю! – з посмішкою розкрив обійми і за мить прийняв її в них обережно і ніжно, правою рукою перехопивши немовля. – привіт і тобі, Тарасе! Добру шаблю привіз я тобі в подарунок. Самого князя Вишневецького шаблю, в його покинутому обозі здобуту. Чи міцну руку маєш уже, сину?

А мале посміхнулося, надуло кругленькі рум'яні щічки, потяглося до нього зодягнутими у крихітні хутряні рукавички руками.

– Упізнав, – зраділа Ганна. – Він упізнав тебе! – вона приникла обличчям до жорсткого сукна Іванового жупану. – Як же я стомилася виглядати тебе, соколе мій ясний! Як же бракувало мені тебе довгими безсоними ночами!

Богун міцніше обійняв її і заглянув в очі, які здалися йому морем, у котрому він тонув.

– Усе позаду, люба. Тепер ми будемо поряд, ми заслужили бути поряд і жити, приносячи радість одне одному. Жити на землі, на яку тепер не зазіхатимуть ляхи. Ми будемо тепер разом!

Іван поцілував її пристрасно і ніжно, відчуваючи, як подалася вона йому назустріч, утомлена довгою розлукою. На кілька хвилин усе навколишнє перестало існувати для них. Нарешті він помітив Степана, який, нерішуче посміхаючись, стояв поряд.

– Ну, привіт і тобі, пане шваґре! – м'яко вивільнився Богун з Ганниних обіймів і подав Степану правицю, одночасно обіймаючи за плечі лівою рукою. – Як життя ваше, як господарство?

– Та нівроку, мали що Хмельницькому в табір посилати, козаків поживити. І хліб був, і сало, і мед… Сам ось збирався до війська, та не встиг! – у голосі Степана чулися нотки каяття, і від цього Іван розреготався.

– Ну, якби всі до війська пішли, голод нам би був забезпечений! А на голодний шлунок, як відомо, багато не навоюєш… А де ж наша люба Настуся?

– Тут я, братику! – почув Іван зовсім поряд голос сестри і несподівано відчув, як вона повисла в нього на шиї. – Дай хоч обійму тебе, волоцюга ти вічний! – і Настя, розцілувавшись з братом, відпустила його з обіймів і взяла з рук Ганни дитину, зайшовшись своїм одвічним багатослів'ям: – Бач, Тарасику, татусь твій який великий та гарний! От лишень дому не тримається, бурлацька душа! Усе йому війни та походи! Я би на місці твоєї матусі його не пустила, як же так відпустити? А може, він там з якоюсь полькою женихався, га? Ну запитай, женихався, татуську, чи ні? Признавайся, бурлако! Ну нічого, а ми тут і без нього великі виросли, скоро бігати будемо, нехай радіє та дому тримається, правда?

– От уже й завелася, шмигівниця! – вдавано зітхнув Степан. До Івана наблизився Мирон Охріменко, який вже встиг обійнятися з Миколою і тепер сяяв від радощів.

– Вітаю, Іване! – Богун відчув потиск його сухорлявої, але поки все ще досить міцної руки. – І дякую за все!

– Помилуй Боже, Мироне! Це я тобі не знаю, як дякувати! – похитав головою Богун. – Я ж на тебе не лише хутір, а саме що не найдорожче для мене залишив – Ганну та сина. А ти все зберіг, дай тобі Боже здоров'я, Мироне!

– Зберіг, бо обіцяв ще Федору за тобою приглянути, – знітився старий козак. – А дяка моя за Миколу. Справжнім козаком його зробив ти, пане Іване.

– І за нього не ти мені, а я тобі маю дякувати, Мироне! – не погодився Богун. – Від імені вітчизни дякувати за такого сина!

– Та годі вже вам, пане сотнику… – знітився й Микола. – Хіба я більше за інших зробив?

– Усі ми гарно попрацювали і кожен гідний подяки, – підхопив Омелько, котрий підійшов і став поряд. Від Богуна не заховався його непевний вигляд і обожнюючий погляд Дарини, яка тримала Омелька під руку.

– Ну, тоді, панове-молодці, усіх прошу до господи! – Іван підвищив голос так, щоб його міг почути кожен з невеличкого загону.

Бенкет видався на славу. Велика світлиця була повна людей, радісних від розуміння факту закінчення війни і відчуття тепла домівки після походу крізь скуті морозом версти від Замостя до Вороновиці. Окрім тих козаків, котрих Богун привів із собою, на хуторі були хлопці, залишені ним для оборони свого маєтку під час минулого приїзду до дому. Вони мали вирушати по домівках у Вороновицю та Кальник вже наступного дня, а цей вечір вирішили присвятити гулянці й міцним напоям, котрих суворий Мирон їм давав понюхати зовсім нечасто. Але тепер, на честь приїзду господаря і щасливого закінчення війни не жаліли нічого.

До пізньої пори лунали розмови і спів на хуторі серед вкритих ковдрою снігу полів, палали вогні, вигравали весело музики, співом