Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

скрипки, дзвоном цимбал і переливами сопілки, сповіщаючи довколишньому лісу і вкритому крижаним панциром Південному Бугу про радість, яку принесли козаки на хутір, як і на всю звільнену від лядської кормиги Україну.

Та не чув тих музик Іван. Не бачив він радісних облич навколишніх, не пам'ятав нічого, окрім першого враження від зустрічі з коханою, чув лише оксамит її голосу, відчував тепло коханого тіла і гаряче дихання поряд. Не спав так само, як це було тієї давньої ночі, коли він вирушав на війну. Лише вона тепер не насторожено сиділа над ним, лежала поряд на перинах, повіривши нарешті власному щастю, слухаючи у напівсні ті слова кохання, котрі Іван не хотів довірити паперу, і тепер вони линули з його вуст, змушуючи її все більше п'яніти від щастя.

– Любий мій, любий, – повторює Ганна. – Тепер я нарешті спокійна. Спокійна і щаслива.

– І я теж щасливий, голубонько моя сиза, – тепер ми будемо разом, а чого нам ще бажати від долі?

І напівморок кімнати, порушений променями холодного місячного сяйва, видається обом магічним. Він п'янить не гірше аніж оковита у світлиці козаків, котрі все ніяк не вкладуться, вливаючи у себе на радощах неймовірні порції Миронових слив'янок, вишняків і медів.

II

Швидко минулася ейфорія після перемог козацького війська по містах і селах України, яка була тепер вільна від лядського панства від Случі до Дикого Поля і Запорізької столиці – Січі. Спочатку з Києва, де посів після походу на Львів і Замостя гетьман Хмельницький, доходили слухи про перемовини з ляхами і численні посольства, що їх відряджав сейм до козаків. Так, наприкінці 1648 року і на початку наступного, 1649-го у панів сенаторів не було ані часу, ані коштів на будь-які спроби повернути собі втрачену Україну – спочатку шок після безглуздої Пилявецької поразки, а потім турботи, пов'язані зі зборами елекційного сейму і виборами нового короля на звільнений покійним Володиславом IV трон, завадили думати про продовження війни з непокірним козацьким народом. Але потроху вляглися пристрасті в сеймі, шляхта потяглася по своїх маєтках, залишаючи по собі жаль варшавських шинкарів, господарів гостиних дворів і повій, а королівський трон посів, помінявши кардинальське вбрання на королівські регалії, Ян Казимир, двоюрідний брат покійного короля, який при обранні цілком правильно скористався підтримкою шляхти Великопольщі і виборов корону в біскупа Карла, теж брата Володислава, котрого підтримувала коаліція східноукраїнської шляхти на чолі з Ієремією Вишневецьким. А вслід за більш-менш стабільним урегулюванням політичної ситуації в Польщі погляди ясновельможних знову повернулися до України. Надто ласим і дорогим для сердець і кишень польських магнатів виглядав утрачений шматок південно-східних земель Речі Посполитої. І ось уже й не примусив на себе довго очікувати Адам Кисіль, великий миротворець польської і української націй, людина, яка волею долі опинилася посеред двох розбурханих ворожнечею таборів. Будучи магнатом і значним урядовцем Речі Посполитої, він сповідав православну віру і звичаї старовинної української шляхти, тож був чужим для обох сторін. Воістину трагічна доля людей, котрі намагаються буди добрими до непримиренних ворогів, силкуючись отримати свої дивіденди як з перших, так і з других. Потяглися довгі й нудні перемовини, де Кисіль, виконуючи покладену на нього місію, роздавав щирі обіцянки козацькій старшині, пропонуючи повернутися під щедру, милостиву і всепрощаючу руку короля. О! У Варшаві добре розуміють помилки своїх попередників щодо козаків! Звичайно, шість тисяч козацького реєстру, це сміховинна цифра, Ординація була прийнята під впливом емоцій тогочасного керівництва республіки, а крім того її рішення давно застаріли. Двадцять тисяч! Двадцять тисяч реєстрових козаків на службі у Корони, і кожен з них матиме нагоду відчути – Річ Посполита уміє бути вдячною за вірну службу її ідеалам. І повне забуття минулих протиріч. І насправді, навіщо хороброму козацькому лицарству якшатися з бусурманами і підлими хлопами? Хлопам, котрим Богом призначено служити своїм панам, примножуючи їхні багатства? Крім того, кожен з тих двадцяти тисяч зможе збагатити себе у великій війні з Туреччиною, тій самій, про яку були домовленості в пана гетьмана з покійним королем. Так, чи не ліпше проливати кров невірних, поставши на них одним добре озброєним військом слов'ян-побратимів, аніж чинити розбрат, який завдає величезних збитків як для України, так і для Польщі?

Але не таким був гетьман Хмельницький, щоб дати затьмарити свій розум щедрими настільки ж, наскільки й брехливими обіцянками:

«Не дам образити чернь, бо то права рука моя! З її допомогою домігся всього, що тепер маю, з її допомогою виб'ю з лядської неволі весь нарід України! По Люблін і Краків хлопи, проти вас поставши, до мене підуть на допомогу. Якщо ж я зраджу їх… Якщо Бог затьмарить мій розум, аби зміг я зробити таке, що, скажіть мені, мостиві пани, що завадить вам, знищивши хлопів, вдарити на козаків?»

Нелегка справа дісталася Адаму Киселю. Але він і не сподівається на швидке вирішення всіх питань позитивно. Він тут. Війна призупинена, і Польща має змогу оговтатись від низки минулорічних поразок та відновити сили. А це вже само по собі є великою справою, яку він робить для блага Речі Посполитої. Так, його ясновельможність має рацію: чорною справою є зрада тих, хто вивів його на гребінь хвилі, хто допоміг перемогти в борні й посісти гетьманство, те гетьманство, котре потім, погодившись зі станом речей, визнав справедливим і король, дарувавши пану Хмельницькому гетьманські клейноди. А як все ж його милість дивиться на нагоду піти війною на Оттоманську Порту? Адже ще покійний король дав листи, а козаки радо прийняли їх, і в листах тих було сказано, що корона воліє, аби військо козацьке вчинило похід до турецьких берегів.

Але й тут Хмельницький рішуче відкинув можливість такого розвитку подій:

– На Туреччину мовиш, воєводо… Хитро надумав! Та знай і своїм сюзеренам передаси: за кордон військо не поведу! Дурне з мого боку було б рішення, не покінчивши з ворогом внутрішнім, шукати недругів за Руським морем. У нас і тут, на Україні, роботи вистачає. А ще передай князям та княжатам: за Віслу зажену, нехай там собі сидять тихо й мирно. А будуть і там козиритися, нехай зла на мене не держать, і за Віслою їх дістану!

Несолоно попоївши, вирушив у зворотний шлях засмучений невдачею Адам Кисіль. Але польська влада не втрачала надію, якщо й не шляхом чесних переговорів, то за допомогою підкилимових шпигунських афер домогтися ослаблення влади ненависного їм гетьмана. Тож не встигли лютневі морози відступити перед теплим диханням весни, як до ставки Хмельницького