Читати книгу - "Щоденник Майдану та війни"

і масовий. Але я не хочу його розуміти, я не хочу автоматично визначати, до якого виду терору треба віднести цей вибух, або те вбивство, або стрілянину по перехожих у Мюнхені! Я хочу, щоб цього не було, щоб людство не прагнуло кудись «уперед», а повернулося назад, до стабільності та спокою. Якщо винне повітря, яким ми дихаємо останнім часом, то треба знайти джерела його забруднення або включити спеціальні фільтри. Не для того, щоб ми жили довше, а для того, щоб ми жили.

Київ учора оплакував убитого журналіста Павла Шеремета. А сьогодні оплакує невинних жертв Мюнхена. Терор нас дійсно «об’єднав», як раніше об’єднували телемости і культурні акції. Але хочеться вірити, що час страху та терору мине. Який час настане потім? Це багато в чому залежить і від нас, і від наших політиків.

7 серпня 2016 року

Три вибухи пролунали в Україні цього літа. Один — найгучніший — це повернення з Росії на президентському літаку військовополоненої Надії Савченко, яка майже два роки провела в російській в’язниці, а в Україні її було обрано до парламенту від Блоку Тимошенко. Два інші були справжніми вибухами. В результаті одного з них недалеко від мого будинку — близько 200 метрів — у машині було підірвано відомого журналіста Павла Шеремета, громадянина Росії та Білорусі, людину, що зробила свою кар’єру на московському телебаченні. Ну і третій, зовсім недавно, поранив Ігоря Плотницького, лідера луганських сепаратистів і голову невизнаної «Луганської Народної Республіки».

Треба зізнатися, що для більшості громадян України, втомлених від сумних і одноманітних новин із фронту, де щодня гине від одного до декількох солдатів, реальні вибухи виявилися менш цікавими, ніж повернення Надії Савченко.

23 серпня 2016 року. Україна і Східна Європа. Які далекі вони одна від одної?

Немає, напевно, іншої такої європей­ської країни, як Україна, де сьогодення з величезною швидкістю стає історією. На жаль, це не робить автоматично всіх учасників подій — усіх жителів України — істориками. Вони стають просто свідками, навіть якщо і розуміють свою власну роль у новітній історії держави. Українське суспільство завжди було занадто динамічним, занадто бурхливим або готовим вибухнути у відповідь на, здавалося б, не завжди значний політичний чи соціальний виклик. Український народ завжди жив особливо, облаштовуючи свою форму державності, не звертаючи уваги ні на візантійські, ні на європейські традиції. Саме через це офіційним українським історикам доводиться час від часу придумувати нові історичні терміни, хоча б для того, щоб пояснювати ними багато незвичайних моментів у історії України в шкільних підручниках. З останніх таких термінів для мене найзагадковішим і найцікавішим є фор­мула шкільних підручників з історії «Україна — козацька держава». Навіть якщо не вдаватися в спроби розшифрування цього терміна, перше, що спадає на думку, так це твердження, що Україна — це єдина в світі козацька дер­жава, країна з особливою історією, а значить і з особливим сьогоденням і з особливим майбутнім.

Якби у кожної країни був свій унікальний шлях розвитку, своя унікальна історія, через яку кожна країна світу набула б свій державний устрій, не схожий на устрої інших держав, світ би сьогодні був на диво строкатим, негармонійним і зовсім розрізненим. Одначе нинішні держави світу легко діляться на групи схожих держав, об’єднаних або політичними й економічними союзами, або об’єднані ідеєю та політикою самоізоляції. Україна пройшла через безліч вимушених і добровільних союзів, пройшла і через Радян­ський Союз і виринула з нього з бажанням укласти інший, більш цивілізований союз із Європейським Союзом.

Країни, що переживають соціальні, політичні та інші проблеми, тобто країни, що перебувають у періоді трансформації, дуже часто мають тенденцію повертатися до своєї історичної матриці, тобто до того стану, який в історії країни видавався найбільш стабільним.

Так у Росії існує імперська історична матриця, до якої Росія вчергове повернулася в наші дні. Після короткої й невдалої спроби демократизації та європеїзації під час президентства Бориса Єльцина Росія знову стала монархією, «збирає землі». Демократична косметика у вигляді президентських і парламентських виборів уже нікого не обманює. «Русский дух» потребує государя, государ по­требує «Русского мира», «Русский мир» потребує експансії. Чи був Радянський Союз іншим, відмінним від ниніш­ньої Росії державою? Був, але тільки зовні. Той же принцип «маскарадної демократії» дозволяв усім генеральним секретарям КПРС, крім одного, Микити Хрущова, залишатися при владі до своєї смерті. Цей принцип виборної монархії відновився при Володимирі Путіні, що перебуває при владі вже 15 років і збирається залишатися при владі або до свого кінця, або до кінця Росії. Радянська історична матриця теж наклала свій відбиток на плани будівництва «новойРоссии», які здійснюються під керівництвом Путіна. Однопартійна система СРСР плавно відродилася в Російській Федерації під виглядом однопартійної системи «Единой России». Як і в нинішньому Китаї комуні­стична партія залишається головною керівною силою дер­жави, погоджуючись з існуванням малих партій, що не мають ніякого впливу на державну політику, так і «Единая Россия» стала головною партією Російської Федерації, не будучи членом якої неможливо зробити кар’єри і неможливо займати ніякої більш-менш значної державної посади. Щоправда, ідеологія партії влади в РФ дуже проста і не змушує до вивчення теоретичних робіт Леніна, Карла Маркса. Ідеологія ґрунтується на любові до государя й ненависті до його ворогів, тому що його вороги і є ворогами держави. ГОСУДАР БУВ І Є ДАНИЙ БОГОМ, І ТОМУ ЦЯ ДАНІСТЬ ОХОРОНЯЛАСЬ І ОХОРОНЯЄТЬСЯ ТАКОЖ ПРАВОСЛАВНОЮ ЦЕРКВОЮ. Саме ця ідеологія дозволила за 15 років практично знищити будь-яку політичну опозицію, а опозиціонерів звести в очах народу до узагальненого образу зрадників.

Українська історична матриця відсилає нас у XVI — XVII століття, знову ж до козаків, до не зафіксованих договорами з сусідніми державами кордонів, до відсутності власної валюти й до демократичних виборів гетьмана, за якими відразу йдуть спроби повалити обраного гетьмана силою або хитрістю. Словом, в основі історичної матриці України лежить анархія. Цю анархію цілком можна назвати демократичною, бо голос кожного чути і голос кожного впливає на ситуацію в країні. А значить, особистість в Україні завжди більше впливала на історію, ніж система.

Я не історик і не намагаюся наукоподібно пояснити особливості «моєї України». «Моя Україна» — це моя суб’єктивна держава, держава, яку бачу таким чином тільки я. І живу я в цій державі поряд із мільйонами співвітчизників, і у кожного з них є своя, «особиста»