Читати книгу - "Щоденник Майдану та війни"

Україна, своє бачення її. У цьому знову ж виявляється відмінність між імперською та анархістською матрицями: у жителів Російської імперії один і той же образ своєї великої країни, у кожного українця — своя Україна. У більшої частини населення «особиста Україна» — цілком європейська держава. У меншості — «особиста Україна більше схожа на нейтральну Швейцарію», в іншої меншини вона навіки пов’язана з Росією та з Російською православною церквою московського патріархату. У мене вона, Україна, теж своя: європейська, спо­кійна, толерантна, різноманітна і — головне — країна, вільна від цензури, що для письменника дуже важливо! Саме тому я її люблю й живу в ній.

Точно так само, як Україну, українці «приватизують» і «суб’єктивують» Європу. Кожен українець, у якого є свій європейський досвід або своє розуміння Європи, має «свою Європу». Іноді ця особиста Європа складається тільки з Чехії, а іноді до неї входять усі 28 країн Європейського Союзу і навіть Сполучені Штати Америки.

Хоч як би оцінювали сьогодні політологи розумові здібності колишнього українського президента Віктора Януковича, але, як мені здається, чи то сам він, чи то за допомогою своїх радників, зрозумів дуже швидко, наскільки краще імперська матриця гарантує недоторканність влади й можливість тримати владу в руках по-царськи до самої смерті, іноді ненадовго даючи потримати кермо державного правління своїм довіреним особам. Янукович бачив, як ефективно в Росії спрацював перезапуск неєвропейської однопартійної системи, яка гарантує «стабільність» і незмінність політичного устрою та неможливість зміщення політичної еліти, що перебуває при владі.

Саме тому Партія регіонів Януковича створювалася за тими ж принципами, що і партія «Единая Россия» Путіна. Саме тому Партія регіонів наповзала з Донбасу на всі регіони України, намагаючись зайняти собою повністю весь національний політичний простір української держави. І саме це стало причиною повстання, яке дістало назву «Єв­ромайдан». Янукович не розумів, що перемогти анархіст­ську історичну матрицю простим накладанням на неї зверху імперської матриці неможливо. Люди занадто звикли до свободи і не терплять ніякого диктату.

Україна продовжує й далі вирувати й миттєво реагувати на будь-який внутрішній або зовнішній подразник. До одного з останніх зовнішніх подразників для певної частини українського суспільства можна було б віднести й недавно прийняте Польським сеймом рішення про визнання геноциду поляків на Волині. Але не встигли цю подію обговорити на сторінках газет і в телевізійних ток-шоу, як сталося вбивство журналіста Павла Шеремета. І фокус уваги знову змістився з недавнього минулого на сьогоднішній день і його проблеми. Ті, хто організовував це вбивство, хотіли показати, наскільки Україна некерована. Хотіли зробити те ж відсилання до анархістської матриці, в якій дійсно са­мосуд іноді замінює рішення суду, особливо якщо судова система корумпована й ухвалює свідомо неправильні рішення. Вбивство Павла Шеремета, більш відомого в Росії, ніж в Україні, було терористичним актом, за допомогою якого організатори цього злочину хотіли показати рівень незахищеності й нестабільності в Україні. Така нестабільність не властива країнам Європейського Союзу, така нестабільність немовби показує, як далеко країні до цивілізованого світу. Адже навіть просто для того, щоб розкласти минуле по його місцях у національній свідомості, щоб провести лінію від минулого до найближчого майбутнього, щоб пояснити популярно і спокійно: чому в України не може бути іншого вибору, окрім європейського, потрібна стабільність і можливість вести загальнонаціональну дискусію. Україн­ське суспільство за сімдесят років радянської влади віду­чили від публічних дискусій і обговорень. Та й 25 років незалежності не повернули українцям бажання і вміння ухвалювати колективні рішення. Політичні еліти ніколи раніше не спиралися на громадську думку, а тому не намагались її формувати і вже тим більше — провокувати за допомогою публічних загальнонаціональних дискусій. Тепер, коли громадянське суспільство стало важливим гравцем у політичному житті країни, необхідність цього сильного громадянського су­спільства стала очевидна й політикам. Але політики старшого покоління — такі, як Юлія Тимошенко чи Олег Ляшко, як і раніше, не готові радитися з суспіль­ством. Вони не проти й далі маніпулювати громадською думкою для досягнення своїх особистих цілей, а не для захисту державних інтересів. Найулюбленішим інструментом для багатьох політичних лідерів, як і раніше, залишається популізм. Популізм українських політиків не відрізняється від популізму їх європейських колег. Замість своїх пропозицій щодо досягнення миру в Донбасі та для розв’язання інших проблем, політики обіцяють виборцям дешевий газ і дешеву електрику. Але в нездійсненні обіцянки вірять усе менше і менше виборців. І це великий плюс. У країні, де по­літики за двадцять п’ять років не змогли побудувати сильну державу, в будівництво сильної держави включилися звичайні люди. Так, це добре! Але не треба забувати про історичну матрицю України! Кож­на група нових будівників держави будує свою Україну. Націоналісти намагаються по­будувати свою, і в їх Україні практично нічого європейського немає. Мало того, вони часто виступають і проти Росії, і проти Європейського Союзу. Середній клас будує європейську Україну. Середній клас мріє про життя в повністю законослухняному суспільстві. Економічні свободи для середнього класу мають пріоритетний характер. Але й за політичні свободи середній клас готовий боротись, як робив це під час Помаранчевої революції. Сформована за роки незалежності каста «недоторканних» чиновників намагається відстояти й захистити свою корумповану Україну, саме ту, яка не дала Україні сформуватись, як сильній і реально незалежній державі раніше. До речі, корумповані чиновники й бізнесмени ніколи не були проти зближення з Європою. Одначе вони не хочуть прозорості витрачання бюджетних коштів, не хочуть бути підзвітними міжнародним організаціям. Бояться як економічного, так і політичного аудиту.

Історія уявлення українців про західний світ і про Європу пройшла багато різних стадій.

У Радянському Союзі жила-існувала серед освічених людей таємна «американська мрія», пов’язана з матеріальним благополуччям і не обов’язково пов’язана зі свободою думки, слова і думки. Цю мрію підтримували матеріальні проблеми радянських громадян, які до кінця сімдесятих років минулого століття стали відчуватися куди сильніше. В цей же час посилилася «емігрантські» настрої, перш за все серед радянських євреїв. І тоді ж почалася масова еміграція до Ізраїля, а звідти вже до США. «Американська мрія» здій­снилася, матеріалізувавшись у районі Брайтон-Біч у Нью-Йорку і по всій Америці та Канаді. Вона, ця мрія, «витягувала» зі знесиленого СРСР усе більше й більше жителів, наближаючи насправді розпад Радянського Союзу. І за інерцією «американська мрія» ще кликала за собою громадян нових держав, які виникли на руїнах Союзу, які прагнули тепер не стільки розбагатіти, скільки врятуватися з охоплених бідністю, економічною кризою та криміналом територій.

Минуло двадцять п’ять років і замість «американської мрії», що є індивідуалістичною та закликає до переїзду, в Україні виникла і стала популярною «європейська мрія». Хоча