Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

ловив дезертирів, намагаючись бути справедливим, як підняв повстання проти панів та кайзерівців. Не хотів згадувати лише той час, коли приєднався до червоних, аби стримати Добровольчу армію генерала Денікіна, а потім відступав під їхнім натиском.

Навіть не помітив, що спинився неподалік будинку того самого Кульбітова, який стріляв у нього торік улітку. Він не був кровожерливим, може б, і передумав, але після вбивства товариша пообіцяв батькам помститися – тільки не пострілом з-за рогу і не шашкою, а законним способом. До того ж й інші злочини були за тим паном, які не забув люд. Тож перш ніж щось вирішити, хотів бачити, як той поводитиметься, послухати, що скаже на своє виправдання – але ні його, ні сім’ї тут не було, вони втекли разом з білими, залишивши на господарстві лише слуг.

Саме після цього з’явилося бажання довести все до кінця. Це не було великою проблемою, адже створена ним розвідувальна мережа й досі працювала бездоганно. Тож невдовзі пана Кульбітова знайшли на ринку Катеринодара, де він працював збирачем податків, і вже наступного дня привезли в Ізюм. Григорій уявляв їхню зустріч – той буде кричати й погрожувати, згадувати всіх впливових знайомих, які зможуть поквитатися будь з ким, якщо з ним щось трапиться, але замість того побачив стомленого чоловіка, який своїм виглядом навіть співчуття викликав. Тільки то здалеку – а коли глянув ближче, побачив ув очах злість, ховаючи яку, той вибачався, удавав, що розкаюється, навіть став навколішки і мало не заплакав. Але не повірив Григорій у його щирість, тож, як той не старався, уже наступної ночі йому довелося ночувати на холодній лавці серед злочинців.

Тільки все підозріло затягувалось, до того ж Григорія в цей час терміново перевели воєнним комісаром в Охтирку. Усе здалося підозрілим, коли за його відсутності Харківський ревтрибунал виніс рішення: негайно відпустити Кульбітова на волю, визнавши невинним. Відчуття несправедливості змушувало Григорія звертатися до різних інстанцій та доводити, що рішення ревтрибуналу є помилковим. «Спинися, Грицю, – радили колеги. – Скрізь керує Харківська надзвичайна комісія (ЧК)», – нашіптували на вухо, знаючи, що вона останнім часом стала йому погрожувати. «Відступися, Христом Богом прошу», – мати готова була стати на коліна.

Саме тоді він остаточно зрозумів, що в тих грізних організаціях, які щодня вирішують, кому жити, а кому померти, замість відданих патріотів більшовицької справи, які серед різних людей тієї партії теж були, чимало підозрілих осіб. Ці синки багатих торговців, ювелірів, банкірів і поміщиків творили чорні справи на власний розсуд, нехтуючи законами. Було очевидним й інше: купивши посади, тепер будь-що намагалися повернути собі гроші. «Відпустити…» – тільки пригадає Григорій те рішення, так і стисне кулаки до болю, бо відчуття несправедливості не давало йому спокою.

А Кульбітов теж думав, як із Савоновим поквитатися, бо злість накрутила такий великий клубок, який і в грудях не вміщався. Проте удача цього разу відвернулася від нього – у в’язниці він заразився тифом, а тепер замість того, щоб знову відібрати свій будинок і на зло всім розпочати в ньому дорогий ремонт, лежав у лікарні, прикутий до ліжка. Та навіть у такому стані ні про яку справедливість у тій душі не йшлося, бо вже заплатив за те, щоб не просто прибрати Григорія з посади воєнкома, а пришити йому серйозну справу і кинути за ґрати надовго, а то й розстріляти іменем революції. «А що, зараз такі вироки виносять безкоштовно, а за гроші тим паче, – і це була правда. – Бачиш, я й при цій владі можу більше, ніж ти, – доводив своєму ворогові. – Дорого це мені обійшлося, але я згоден ще й не на такі витрати – не я й буду, якщо знову не проберуся у повітвиконком чи партком, аби захищати своє майно і примножувати статки, бо знайдуться й інші Савонови, які не дадуть спокійно пожити. І будь певен: ще не було такого, щоб задумав Кульбітов і не зробив». Та тільки спадав у нього жар, як у душу залазив розпач, бо знав цей пан: Григорій його дістане будь-де. До того ж усе частіше стало ввижатися, як відчиняються двері і він з’являється на порозі з револьвером. Аби те видіння не стало дійсністю, платив охороні, постійно тримав біля себе медсестричку, яку збирався поставити попереду, коли насправді прийде сюди воєнком по його душу.

Так минав день за днем, відступала хвороба, хоча й не кваплячись. Здається, заспокоївся пан і дав спокій медичному персоналу, навіть охорону відпустив, аби трохи зекономити. Саме в такий час і прийшли в його палату троє в чорних масках. З порога оголосили народний вирок – смерть. За вбивства борців за народну волю, за знущання з простих людей пролунало декілька револьверних пострілів. Його череп умить розколовся, кров залила білу подушку, а мозок забризкав усе довкола.

– Невже то правда? – питала мати у сина Прокопа. – Після того нашого Гриця з Охтирки викликали в Харків і за рішенням ЧК хотіли одразу заарештувати, але він відстрілявся і приїхав в Ізюм? – вона так нервувала, що й руки на грудях склала хрестом.

– Правда. Викликали й тут у військкомат, де ті ж харківські чекісти зробили на нього засідку. Та хіба нашого Гриця піймаєш, коли він може відстрілюватись з двох револьверів одночасно, – навіть хотів усміхнутися, аби мати не була такою стурбованою. – А тут якраз начальник гарнізону, перевіривши пости, повертався з Крем’янця. Гриць наказав йому шикувати роту й резерв у бойову готовність, – а той думав, що Гриць, як завжди, виконує якесь важливе завдання, і послухав. Зрозумів, що і йому дістанеться, аж тоді, коли перед бійцями Григорій повідомив: його незаконно вважають ворогом народу і він іде в Теплінський ліс продовжувати боротьбу. Шеренга вмить розділилася на тих, хто з ним і хто залишається, а таких із семисот чоловік виявилось лише п’ятдесят.

– Дехто стверджує інше: його звинувачують у привласненні великої суми у дні революції, – здивовано поглянула на Прокопа.

– Що за дурниці? У той час він на фронті з австрійцями воював, – хоча й був це беззаперечний аргумент, усе ж ті чутки і його здивували.

– Думаю, це влада вигадала, не буде ж вона про своїх біснуватих чекістів розказувати, як і про те, навіщо довела воєнкома Савонова до такого стану – він бандитів ловить, а вони з нього сміються, він проти комуни й контрибуції на повітвиконкомі виступає, а вони й слухати не хочуть. Потім нове надумали: самому