Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

з озброєними бійцями проводити продрозверстку в місцевих селян, тобто відбирати в них усе продовольство силою, прирікаючи на голодну смерть. А харківські начальники про своє: безжально знищувати всіх потенційних противників совєтської влади, виловлювати дезертирів, якими тепер називають тих, хто уникає мобілізації до Червоної армії або з неї тікає, переховуючись у лісах. І як йому діяти? Стати проти свого люду? Він цього не робитиме, – вона давно знала, що в тій компанії її Гриць довго не витримає. – Виходить, усе серйозно, хоча ті посадовці й щоденними дрібницями не гребували – військових гарнізону не стали пускати ні до лазні, ні до убогого кінематографу, де крутили німе кіно. Мовчки доводили: йому з ними не по дорозі, хоча й знали, що всі люди й зараз за Григорія горою стануть, – як не прикро було, а вона свого Гриця ні в чому не звинувачувала. – Бач, підсобили більшовикам, тепер вони об вас витруть свої брудні ноги. А якби не стали, може б, вони більше сюди й не прийшли, – зиркнула на Прокопа. – І не кажи нічого проти, бо вас таких в Україні тисячі. – Вона зовсім не хотіла докоряти синам, але правда, яка крутилася на думці, неначе сама скочила з її вуст. – Тепер… – замовкла, збираючись з думками, – у мене погане передчуття: не вибереться він із тієї западні. Трохи протримається, але недовго… – сказавши, аж сама налякалась. – І навіщо було того Кульбітова чіпати? – журилася, хитаючи головою.

– Тоді б Кульбітов повернувся, пробрався у владу і посадив Григорія у в’язницю, – Прокіп неначе думки читав того пана.

– Виходить, уся та історія є безглуздям, але від неї у нашого Гриця розпочався відлік нового життя. Що ж, як Бог дасть, – перехрестилася перед образами. – Літо яке тепле стало, і пшениця знову спіє, а жити нема як…

Розділ 5
1

– А що, налякалося місцеве керівництво, коли наш воєнний комісар пішов від них, – доповідали Григорію, про що говорять люди на ярмарку. – Тепер чекають неприємностей у будь-яку мить, бо в здібностях колишнього воєнного комісара вони не сумніваються. А то й від вищого начальства перепало. «Навіщо створили потужного ворога, з яким тепер спробуй боротися? – Григорій і на відстані знав, про що говорять не лише в Ізюмі, а й у Харкові при зачинених дверях партійних кабінетів. – Існує безліч методів, як позбутися неугодного, а він ще б нам послужив», – навіть читав їхні думки. Помилився лише в одному: не передбачав, що хтось його умовлятиме, аби він змінив своє рішення. Але зовсім скоро влада червоних одного за одним стала відправляти до нього своїх гінців. Першим з’явився той самий Александров, який і зараз був командиром військового гарнізону міста Ізюма.

– Вертайся, тепер влада хвоста підіжме і не буде такою йоршистою.

– Ні, вже ніколи.

– А може… – видно, без згоди його бувший товариш не міг повернутися назад.

– Ні. Я своє рішення не зміню, – Савонов відчеканив по-військовому.

Другим гінцем був партизанський батя Донбасу Михайло Карнаухов.

– Послухай, друже! Я ж на твоєму боці, ми ж з тобою разом воювали, з одного казанка кашу їли. Трохи провчив їх, і правильно. Більше вони тебе не чіпатимуть.

– Знаю я їх. Вони завжди кажуть одне, а думають інше, тому й не довіряв ніколи. Тримався тієї посади з однієї причини – аби допомагати своєму люду. Можеш так і передати.

– Дорогой Гришенька, самоє главноє нє прінімать поспєшних рєшений. А єсли вже случилось, красіво обиграть сложівшуюся сітуацию і вернуться с поднятой головой, – радила амбіційна Маруся-анархістка, яку теж змусили провідати бувшого воєнкома. – Можеш под руку со мной, – примружувала очі та підсмикувала поділ спідниці, коли закидала ногу на ногу. – Чем не пара, ведь ми с тобой на етом горізонтє відниє і пєрвиє.

– Дякую за такі слова, тільки даремно стараєшся, – він посміхався, бо все ж перед ним була жінка. – Може, колись і повернуся з піднятою головою, тільки не при цій владі.

– А я хотєла ввести тебя в висшеє общество, гдє для тебя открилісь би большиє возможности.

– Про які можливості мова, коли тут усіх комуною додушують.

– То ти мєня і віном не угостиш? – здається, й вона не збиралася повернутися ні з чим.

– Іншим разом, зараз є лише порох.

Вона поїхала від нього без поцілунків, навіть не помахавши рукою. А він повернувся в свою землянку і зітхнув з полегшенням, неначе гора з плечей звалилася. Знав, що після цього більшовицькі комісари оголосять його поза законом, але здаватися не збирався. Швидко звикнувши до знайомого способу життя, муштрував своїх повстанців, аби стали справжніми бійцями, з якими можна було б прийняти будь-який бій, і був задоволений результатами. Поки що вони нападали на ті банди мародерів та дезертирів з Червоної армії, які нещадно грабували місцеве населення. Григорій і раніше з такими боровся, тож ловив їх і зараз на гарячому. Сам був готовий до того, що влада ось-ось розпочне на нього полювання, і не помилився – перший відправлений загін уже шукав його слід. Тільки натрапити на нього не вдалося, Гриць роззброїв тих вояків без жодного пострілу. «Кажіть, нехай ще відправляє, нам і гвинтівок, і гранат знадобиться багато», – відпускав їх на всі чотири сторони, не заподіявши ніякої шкоди. Інколи просто надсилав таким загонам листи з побажаннями успіху. Здається, краще б стріляв та вбивав, ніж насміхається, від чого навіть влада в губернії почала скаженіти.

– Скільки живу, такого року не було – скрізь повстання, – пригадував дядько Іван, розмовляючи з односельцями. – Колись десь один отаман з’явиться та підніме люд, а зараз ні отаманів не перелічити, ні селянських повстань. Воно то добре, що вони є, інакше ми вже б пропали. Як почуєш, що то тут, то там громлять окупантів, знову хочеться до перемоги дожити. Старий Андрон стверджує, що так від Сяну й до Дону – або загинути, або перемогти. А ще каже, що наш отаман Савонов – один із тисячі синів матінки України, котрі ще намагаються щось змінити. Тільки чому кожен на своїй території, а не разом?.. – такого він зрозуміти не міг. – Загинути або перемогти… – повторивши, навіть рукою махнув біля мокрих очей. – Може, й відчувають бідолахи, що програють, але зі свого шляху не сходять. Тримається і наш Гриць – тільки Махно підійде сюди, так він і дасть команду: