Читати книгу - "Quid est Veritas?"

виразу.

— Хто ти? — зривається з поблідлих уст Маріам.

І раптом розуміє: вона — сліпа!

А та друга, не міняючи виразу очей, відзивається тихо: — Я твоя власна сліпота!.. Пітьмою-бо шукань приходять до Світла…

Промовила й зникла… А з нею розвіявся ще завій імли…

Магдалина йде все вище…

Глянула… А там далеко, у глибині, вмостився світ у місячних проміннях і спить у сяйві снів… — «снів землі»!..

— Світ — то велика кратера… велика посудина, що в ній змішані п’янливе вино й кришталево чиста вода! — прошепотіло Магдалининою думкою.

Прозора тінь торкнулася Магдалининого обличчя. То вітром кинуло легеньке покривало!.. Притримала його рукою й оглянулась…

Із синіх тіней виступило… немов дев’ять чорних муз, бо ж не білі, а чорні на них туніки, як на друїдських жрицях. Мов хор з Есхілових трагедій!

Уклонились поважно, врочисто і стали, як почесна варта, по чотири з боків, а дев’ята, закосичена дрібними листочками омели, опинилась попереду Магдалини й повела за собою когорту муз!

Нерухомі, безмірно великі скелі обступили прудкий потік. Роззявили пащі гірські прірви та, ненаситні, пожадливо п’ють мелодію води… А вона кидає снопами ніжних звуків, що гуртом зливаються в голоси громів… Аж тремтять провалля!

Але слухає того стихійного співу і старий бард-співець… Схилився сивою головою над білою із слонової кістки вирізьбленою арфою… Виглядає, як мистецька скульптура, вимодельована рукою Часу…

Бард углядів Магдалину. Але наслухає співу вод. Ловить його, зачаровує у свої струни…

А мовчазні чорні музи приготовляють багаття…

Чекають, щоб запалити його аж тоді, коли сім посвятних зір, Ursa Major[388] небесного «воза Абеліонового»[389] відіб’ються в сімох заглибленнях-мисах, вирубаних у кам’яному вівтарі й наповнених дощовою водою, як кажуть друїдські приписи[390].

Полум’я прокинулося, юне й буйне, як молодість. Воно жартує і рветься догори…

У ту мить, як сім зір Великої Ведмедиці увійшли в люстральну воду вівтаря, бард заспівав.

А перед вівтарем з’явилася дівчина, майже дитина, накрита довгою наміткою, та двоє молодих жерців. До них підійшов і старий бард.

— Saosyat! — вилітає птахом з сіті п’ятьох голосів невідоме Магдалині слово, яким кличуть друїди того, хто в образі Нествореного Світла прийде на цей світ, щоб не залишилися сліпими в пітьмі ті, що чекають Світла[391].

Співає сивоволосий бард:

— Не навчали ми людство про Божу Істоту. Наші співи — лише хвала та пошана. А кому? Ми сказати не можем, Бо наймення не знаєм його!.. Ми співали про болість і щастя. Бо то сестри вершин!.. І світив наш маяк, світелко убоге! Світив він по хащах оман, Над безоднею смерті й жаху. Стежками шукань ми ішли…[392]

Доспівав старий бард і метнув свою арфу в багаття.

За ним наблизилась до вогню жриця. Скинула з себе намітку й постелила її на вогонь.

Дівчатко, що мало стати віщою дівою, відрізало гострим блискучим лезом пасмо свого довгого ясного волосся й кинуло в полум’я. Воно знялося вогнистим язиком і полетіло вгору.

Один із жерців пустив димом свій плащ:

— Не в одежу тіла — у безсмертність хай одягається дух!

Знову приступив бард і подав іншому молодому жерцеві бурштиновий келех:

— Збери до келеха попіл спалених речей[393]! — промовив. — Цей бурштин є зв’язком теперішнього світу із давно згаслим, від якого лишився тільки попіл. Бо все, що маємо сьогодні, колись почалося… А бурштин — лише мертвий фіміам[394].

І бачить Маріам, як розпливаються снами-привидами дев’ять чорних муз… жерці, жриця, дівчатко… вівтар і посвятний вогонь…

Тільки бард-співець залишився біля Магдалини. Схилив голову й озвався:

— Прийшов нам час відійти. Рушимо в країни, де людські душі ще такі близькі душам лісів і потоків, що здібні розуміти тільки їхню мову. Бо більшого не здолає прийняти їхній занадто ще молодий дрімлючий дух…

Вранішній промінь пробудив-освітив сонні в пітьмі сталактити.

І вони запалали, як вогні смолоскипів, знерухомілих ще перед тисячами літ… Засяяли скам’янілі вогні водограїв, засвітились іскристі колонади.

Магдалина вбирала цілою істотою цю сяйливу красу.

А душею швидко-швидко пролетіла згадка про те, що чула від римлян про таємничих друїдів:

«Вони несуть перше проміння релігії й науки ледве ще пробудженому людському духові. Подають перші початки культури таким способом, яким ці напівпробуджені ще людські інтелекти можуть її прийняти.

Коли ж ці примітивні душі починають думати, проявляти ініціативу, жити вже людським розумним життям, а не піввегетативним, друїди відходять. Зникають так само таємничо, як і з’явились. Хоч ніхто їх не переслідував і не гнав».

Куди ж ідуть вони? Куди зникають.? Того ніхто не знає.

Але знаходили друїдів та пам’ятки по них лише в дрімучих лісах[395], у диких, непривітних горах[396], на суворих морських берегах