Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

Глава 35

Глава 35

Єдиним зі Старійшин, у перворідності якого Лафей не сумнівався, був Нордрі. Він втратив зір ще до того, як крижані велетні набули безсмертя, і лишався сліпим до цього дня.

Лафей не був ні наївним, ні довірливим – він розумів, що за великого бажання, і сліпоту теж можна зобразити. Однак, на щастя Лафея, Нордрі народився з таким же даром, який був і у нього. Точніше, майже з таким же: уроджений дар Нордрі був набагато слабший за дар Лафея. Тим не менш, і він теж міг чути голоси Стихій та Духів.

Яких не обдуриш, як не намагайся…

І, оскільки, після переродження, усі без винятку, хто міг чути голоси Стихій та Духів, переставали їх чути, то стихії та духи першими б здали Нордрі Лафею, як раніше здали багатьох інших. Не зі зла або підлабузництва заради, просто у Стихій  та Духів, що на умі, те й на язиці.

До речі, слабким був саме вроджений дар Нордрі: чим старше він ставав, тим сильнішим ставав його дар, коли ж він став сліпнути, то його дар став так швидко прогресувати, що майже зрівнявся за силою з даром Лафея.

Саме тому і ще тому, що Нордрі був єдиним, у вірності, розсудливості та порядності кого він не сумнівався, Лафей й довірив йому те, про що розповів йому Предвічний вогонь.

Нордрі був сліпий, але для того, щоб розуміти, на що поступово перетворюються крижані велетні, йому були не потрібні очі. Для цього йому цілком було достатньо серця та розуму. Тим більше, що гнітюче передчуття біди, яка неминуче наближається, давно його вже переслідувало.

Він постійно чув у своїй голові злі, схожі на зміїне шипіння голоси, що супроводжувалися завиванням хуртовини та тріском каменів, який кришиться від лютого морозу. Він намагався розібрати окремі слова, але як не старався, відчував лише їхнє емоційне забарвлення: ненависть, спрага наживи, бажання звеличитися, зневага, смерть, темрява, непроглядна, нескінченна темрява і знову ненависть... Шалена, всепоглинуща ненависть, що не мала ні кінця ні краю, спрагла лише до одного – знищити усе живе. У тому числі і його…

Зайве й казати, що відчувати це було не дуже приємно, проте ще більше його лякало інше почуття, точніше навіть не почуття, а інтуїтивне знання. Він знав, звідки береться ця ненависть, він знав, що вона народжується і множиться у серцях перероджених. Точніше, у тій штуковині, яка заміняла їм серце. На його щастя та щастя інших первородних, ненависть перероджених поки що не була спрямована на них, поки що вона вся без залишку належала тим, хто був за Стіною та стояв на Стіні.

Але це було лише поки…

Бо як тільки впаде Стіна, а за нею впадуть і ті, що живуть за Стіною, прийде і його черга. І Лафея. Він це знав напевно. Як знав і те, що рівновага вже похитнулася...

Тому, коли його друг та Властитель повідомив йому про своє божевільне рішення покликати Дух предвічного вогню, щоб поговорити з тим відверто, він не назвав його безумцем і не запідозрив його в переродженні, а без вагань погодився допомогти.

Нордрі та Лафей не були тими, хто любив людей. М’яко кажучи. Кажучи ж як є, знай вони, що це не порушить рівновагу ще більше, вони б не тільки дозволили тим, хто живе за Стіною впасти від руки перероджених, але й зробили б це з великим задоволенням. Але...

За тисячоліття спілкування з духами та співіснування пліч-о-пліч з переродженими вони надто добре і ясно усвідомили, що світ тримається на суворій рівновазі різнополюсних елементів стихій, яка є суть та запорука нескінченного продовження життя, у тому числі і їхнього власного.

Ритуал заклику вогняного духу міг витримати лише один вівтар. Розташований у надрах священної гори Ісестел, гострий пік якої височів над вершинами решти гір царства вічної мерзлоти, він споконвіку був зосередженням й акумулятором сили та могутності крижаних велетнів. Не менш разючим, щоправда, не силою, а своїми розмірами було й приміщення, в якому розташовувався Священний вівтар хримтурсів. Величезна молельня легко вміщала в себе тисячу хримтурсів, навіть у тому випадку, якщо усі вони опускалися на коліна, щоб піднести молитви до Хранительки крижаної Пустоші.

Поки Нордрі й Лафей йшли до кам’яного вівтаря відполірованим до блиску, вистеленим кам’яними плитами нефа, їхні кроки гулко відлунювалися від прикрашених фресками кам'яних стін. Кожна з фресок була присвячена якійсь одній із битв та одному або декільком героям, що особливо відзначилися в цій битві.

Вівтар являв собою гексаграму у вигляді сніжинки, укладеної всередину мегаліту[1], який своєю чергою складався з розставлених на однаковій відстані один від одного дванадцяти крижаних брил, кожна з яких була вдвічі вищою і ширшою за дорослого крижаного велетня.

Лафей та Нордрі ступили до центру гексаграми та, прочитавши вітальну молитву духам Стихій й озвучили їм своє прохання.

Один удар серця. Другий. Третій... Дев’ятий... Тридцять дев’ятий... Сто дев’ятий... Триста шістдесят п’ятий...

Нарешті, коли вони вже втратили будь-яку надію на те, що отримають не тільки допомогу, але й відповідь Стихій, повітряні потоки, які з шаленою швидкістю досі кружляли навколо вершин крижаних брил, раптом з тією ж немислимою швидкістю закрутилися навколо них й за лічені секунди вибили з-під їхніх ніг ґрунт. І вони, ще кілька миттєвостей тому твердо стоячі на ногах, потягнуті силою невидимих і, за великим рахунком, невідомих їм духів, почали стрімко падати вниз...

Поступово усе більше й більше зливаючись з простором і стаючи такою ж його частиною, як і порожнеча, що наповнювала його, вони падали усе глибше й глибше, як їм здавалося, у надра священної гори Ісестел… Однак, як тільки їхні тіла охопив нестерпний вогненний жар, вони зрозуміли, що помилялися. Жорстоко помилялися…

Спочатку полум’я зжерло їхній одяг та їхню власну шкіру, потім прорвалося всередину, і, вони були готові присягнутися, що їхніми венами вже бігла не кров, а розплавлений свинець. Їхні кістки тонули в розплавленій лаві, на яку перетворилося їхнє тіло. Їхній мозок кипів й булькав у черепі, подібно до каші, що готується на великому вогні. У буквальному розумінні збожеволівши від жахливого болю, вони, верещачи, як банші, вчепилися собі у волосся й почали виривати його клапотями… Аж раптом біль відпустила, а в їхню свідомість пробилися голоси й сморід.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍