Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

Слідчі зрозуміли, що успіх їхньої роботи залежить в основному від Юрківа. І він їх зрозумів. Важливо було не сказати зайвого.

Відразу після поселення в камері слідчої в’язниці його закликали до сусідньої порожньої камери і почали вимагати, щоб він все розповів, бо вони, мовляв, і так все знають.

— Позаяк ви вже знаєте, то я й не буду говорити, — відказав їм Юрків.

З нього зробили футбольний міхур — запустили між двома мордоворотами, які ставши кроків на чотири один від одного, сильними ударами передавали його з рук в руки. Пішла кров ротом. Слідчий зупинив їх:

— Скажеш?— запитує.

— Ні!

— Бийте!— командує слідчий.

І його знову били.

Так було чотири рази. За четвертим разом він уже не міг стояти на ногах. Все тіло гуло, в голові дзвеніло, обличчя було геть скривавлене. Відвели його й кинули до слідчої камери.

У камері були дерев’яний поміст з матрацом, тумбочка і катаринка. Юрків ліг спочити. За годину попросив у коридорного мента води. Той приніс миску, кружку, ложку і налив з чайника води. В’язень сяк-так умився, ковтнув води і знову ліг.

Кілька днів не турбували. Потім викликали до іншого слідчого. Той заходився культурно доводити, що краще щось розповідати, аніж просто мовчати. І Юрків почав йому розповідати про надмірно довгий робочий день, про голод і бруд, в якому їх постійно тримають, що дозволяють писати тільки одного листа в півроку, але й того ні на чому написати, бо папір і олівці забирають, в’язні мусять писати іноді листи на папері з мішків з-під цементу і пишуть саморобними олівцями або сажею і тому подібні речі.

— Як можна, — вигукував той обурено, — в другій половині двадцятого сторіччя тримати людей в такому дикунському рабському стані?!

Він робив вид, що розуміє. Потім показував саморобну гранату й питав:

— А це що? Мовою цієї гранати ви збиралися розмовляти з нами. Стеблик, який її зробив за вашим завданням, розповів усе. Ви знаєте, що означає підготовка збройного повстання? Якщо ви хочете лишитися живим, то можете порятуватися тільки одним способом — розповісти все слідчому. Якщо ж ви примусите нас припирати вас показами Стеблика та інших членів групи, тоді вам ні на що розраховувати. Ви знаєте, що таке життя — це те, задля чого кожен відправляє на смерть іншого, сподіваючись, що може до нього черга й не дійде. У вашому центрі тверді люди, але ви взялися за надто ризиковану справу і тому навіть вони починають проявляти гнучкість, не кажучи вже про токарів, стругальників та слюсарів.

Якщо ви будете мовчати, вас будуть бити, зроблять допит із застосуванням електричної шапки або за допомогою ватного тампона. Не сумнівайтеся — прокурор не відмовить нам в дозволі на застосування цих методів. Подумайте, у вас ще не все втрачено. Ви ж іще молодий, у вас може бути ще багато років доброго цивільного життя. Не хочете сказати, де була захована ця граната?

— Не знаю.

— Хто знає?.. Ви мовчите. Гаразд. Вас зараз відведуть до камери. Побудьте самі. Подумайте. Світ не в темній камері. Він широкий і ясний. Не відрізуйте його собі.

Він покликав мента і наказав відвести.

У камері Юрків ліг ниць на матрац, відсунувши один його кінець, підставив дві руки під бороду і почав передумувати всю зустріч з цим слідчим, байдуже переводячи зір з однієї шпарки між дошками до іншої. Раптом щось блиснуло. Придивився — край бритовкижилетки. Виколупав сірником. Справді: половинка леза безпечної бритовки. Добре. Гостре. Агов, чоловіче, та це ж порятунок від зради! Якщо будуть так бити, що можна буде не витримати, то оцим лезом можна розрізати собі вену, поступово спустити кров і таки уникнути зради.

— Дивна річ трапилася, пане Левку! — з якимсь особливим оптимізмом в очах зиркнув на мене Юрків. — Разом з цим лезом прийшло почуття, що я господар свого життя. Не вони, а я! Бо я сам коли захочу, тоді можу припинити своє життя. Вони будуть довго трудитися, щоб нарешті мене знову засудити до страти чи 25 років ув’язнення чи 20 років каторги, а я вільний піти з життя сьогодні, завтра, післязавтра — будь-коли, якщо побачу, що можу не витримати й заговорити. Не вони тепер стоять наді мною, а я над ними, бо я вищий і постійний суддя, що носить ключа від власного життя і смерти!

— І все ж, як вам вдалося лишитися живим? — нетерпляче поцікавився я.

— Днів десять мене не чіпали, а потім водили до першого слідчого і били й били. Усе боліло. Я стогнав. Ледве йдучи до камери, думав: “Можу ще витримати чи вже більше не можу?” Коли за мною замикали двері і я опинявся в камері сам, діставав сірникову коробку, виймав зі спинки лезо і питав себе: “То що, кінчати? Що, вже більше не можу витримати?” А душа відповідала: “Можеш. Ще багато можеш. Це ще зовсім не те, що порвало б твої жили й терпець!”

Невзабарі мене повели в якусь кімнату, що нагадувала кабінет зубного лікаря чи фізіотерапії. Слідчий зачитав постанову прокурора про дозвіл на допит під електричною шапкою. Мордоворот у білому халаті, якого він недбало накинув на військову уніформу, посадив мене в крісло і прив’язав до нього. Наглядач прив’язав мої руки до спинки крісла. Мордоворот у халаті надів на голову велику металеву блискучу півкулю. З боків на мене світило яскраве електричне світло. Від металевої шапки відходило кілька дротів. Мордоворот приєднав їх до якогось апарату. Слідчий, який сидів навпроти і дивився мені в очі, питає: “Будеш говорити?”

Я заперечно хитнув головою.

— Вмикай! — скомандував слідчий мордоворотові.

Мордоворот клацнув вимикачем. Зверху від протилежної стінки просто в обличчя вдарив промінь цілого прожектора. У стальній шапці-півкулі щось затріщало і злегка засмерділо паленим волоссям. Металева шапка, здається, мала всередині на рівні чола круглий обренець завширшки з сірникову коробку. Цей обренець почав нагріватися. За хвилину я відчув, що у дійсності мій мозок не протинають електричні поля високочастотного струму, бо нагрівання поширюється поступово від того обренця, що охоплював голову, зверху, а всередині нагрівання немає. Отже, це звичайна теплова дія, яка до певної міри не може вплинути на роботу мозку. Неприємний прожектор в очі, але це знову ж зовсім не те, що може примусити говорити. І тоді я спитав себе: що це за кабінет? Яку дію тут застосовують — фізичну чи психічну, розраховану на