Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

 

* * *

 

Сижу в тюрьме уже две недели. Где-то здесь и отец. Четыре дома отгорожены колючей проволокой - это горловская тюрьма. Здесь ведут допросы. Под утро урчат машины - это увозят смертников. Отца не видел с момента ареста в Пантелеймоновке. Несколько раз забирали из камеры для благоустройства двора тюрьмы. Сегодня мы вчетвером убираем мусор, обломки кирпичей и бетонных глыб. Рядом полицай с винтовкой. В середине дня к нам подошел немец (видимо, из наших донецких колонистов) с овчаркой...

(На цьому фрагмент спогадів уривається; Анатолій Макарович мав намір далі описати, як з нього та з його батька у тюрмі знущався німець).

 

* * *

 

Я думаю под мерный стук колес, мысли тягуче-тяжелые. Уснуть бы! Рядом слышится громкий храп (я бы сказал, нехороший храп). Большинство, как и я, не спят.

Дышать нечем. Дышим. Некоторых уже нет надобности везти, а они едут, когда следующий тур перекличек неизвестно.

А жизнь влечет... Вспоминаю подкоп.

Я копал не хуже других. А когда накрыли нас, я стоял в общем строю. Пять очередных смертников валялись в ногах у полицаев, выпрашивая жизнь.

Стоя в стороне, я наблюдал эту картину. Появился немец и прекратил эту жуткую сцену. «Марш-шнель»! и полицаи разошлись. Жертвы отползли в нашу сторону.

И снова изнурительный отход. Немец при полном обмундировании идет пешком (вероятно, он уже понял необходимость физической закалки). Полицаи едут на лошадях, представляя собой нестройную картину.

Это в большинстве своем чем-то обиженные люди, но есть среди них и просто напуганные перспективой голодной смерти. Они не видели выхода. Куда податься? Выход служить, а кому, собственно, служить?..

 

* * *

 

Мне хочется, мне хочется

(невмоготу)

забыть, что было прожито,

и все-то ни к чему…

Что ни к чему, все пройдено,

и ни к чему печаль.

Все пройдено...

Но не забыто...

А жаль, а жаль!

Забыть бы надо. Как забыть?

Иду я в степь, иду один.

Но позади идут они

и просят - «Толя, вспомни нас.

Ты убежал, ты выжил, ну а мы?

Ведь мы с тобой, везде с тобой!»

Вот Гриша подаянье просит,

Гродовский Матвей, горняк, котомку теребит.

За воротами лица матерей, сестер,

глаза я выглядел — да нет тебя.

Другие есть - да нет тебя!..

 

* * *

 

Радостный зов борьбы, сопротивления - вот цель жизни. Долгие годы униженного согласия, покорности должны смениться, должны!.. Радость самопожертвования во имя цели, неясной, тревожной, но желанной. Тем труднее, тем ужаснее пустота кругом.

Дети! Им нужно передать эстафету, иначе зачем они, дети?.. Пополнить ими армию врагов? Как хочется уйти от этой гнусности, заснуть и не проснуться. Надрыв!..

 

* * *

 

«Може, тобі, Толь, вдасться віддати життя за Україну», - казав батько перед смертю, але я бачив, що він сам не вірив у це. Хоч його ставлення до мене явно змінилося. Він у побуті був людиною слабкою і більше любив старшого сина, бо Василь був схожий на його кохану Меланку, а я на нього. Ще старий дід - батько Макара Дмитро - брав мене в полу кожуха і ходив, розмовляючи зі мною (а мені було два роки). Про що він говорив, їй-богу, не знаю, але мені здається, він твердив, що рід Добрянських з моєю появою ще не вмер, Добрянські ще скажуть своє слово.

Чи зможу я сказати це слово?..

Тобі, сину!..

Передай своєму сину, що дід хотів, щоб цей зв'язок у ланцюгу віків продовжив він - мій онук. Тобі заповідаю всю жагу, вогонь душі, спрагу серця. Щоб ти віддав життя за те, що славить Україну.

Віддати життя не легко. Твій дід не зміг цього зробить. Лишилися біль, образа - що ж робити? Що ж діяти мені?

 

II. Ескізи

 

Журба

Лежу в сарайчині на дачі, двері відкриті - видно черешню. Висока, дебела. Вітер перебирає листя і гілля. Ще недавно на ній весь день сиділи і їли черешні внуки, відлякували шпаків. Все добре. Життя прожите. Здається, нічого не хочеться. Але щось стиха точить - чи так прожив життя. Наче й так. Але ж любов шкільна... Вона єдина і зараз. Хто винен, що я потрапив до німецького концентраційного табору і що, вийшовши, через роки я не впізнав свого кохання, - здалось опоганеним, бо ні разу не прийшла до табірної брами, як це робили багато-багато інших...

 

Щаслива країна (Фата Моргана)

Цього разу я швидко звільнився від роботи і пішов на Чорну водокачку (це ставок дивної краси). Але там було повно людей, крик, гомін, сміх - це не відповідало моєму настрою.

Я вирішив перейти через посадку в другу балку - не знаю її назви. Пройшов по стежці, де відміряно 100 метрів для бігу і скопано майданчик для стрибків у довжину, піднявся вище до ставка-відстойника для вугілля. Це місце мені не подобалось - чорно кругом, легкий, але постійний запах сірки. Водоростей нема, очерет тіснився на схилах, не підходячи до води. Я минув цей ставок і пішов балкою вгору. Зелена трава буяла тут. Чорні галявини - витвір людських рук - лишилися позаду.

Балка зробилася вузькою. Суглинкові стінки справа і зліва закривали всесвіт, і лише небо вгорі голубіло. Зліва відкрилась невелика вимоїна. Я помітив, що в цьому місці на поверхню виходять корінні породи - пісковик, - і звернув у цьому напрямі. Дійшов до невеликої - 2 на 3 метри - вимоїни з майже вертикальними стінками із суглинка, на дні відкривався пісковик з нахилом пластів до балки.

В центрі пісковика була невелика заглибина, наповнена чистою водою, що тихо струменіла. По бережку цієї майже круглої природної ванни росли мініатюрні рослини. В воді плавали якісь дрібні істоти, біля берега почало рости ніжно-зелене жабуриння, а в ньому сновигали істоти ще дрібніші.

Я сів, зіпершися об край «Затерянного мира», як у Конан Дойля, і довго спостерігав за тим, як вирувало життя в цій щасливій країні...