Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

В гуртожиток прийшов пізно. Під впливом своєї знахідки (щемка радість, щось таке, наче перше кохання) я довго не міг заснути. Певно, тому, що назрівала в природі гроза. Гроза почалась десь о 2-й годині ночі. Я слухав, як загрозливо, страшно гримів у небі Перун...

Врешті, заснув, і приснилась мені щаслива країна, де люди вели розмову, а їхні молодші брати - дикі звірі - мирно жили поряд з ними.

Прокинувся пізно, з якимось почуттям вини. Щось ніби я вчинив дуже погане. Згадую все детально. Ні, нікого я не вбив, нікого не зневажив - не зрадив той світ, що відкривсь мені вчора.

Вранці я знову пішов у мій маленький світ, але місця не впізнав. Вимоїна була завалена брилами суглинка, пісковика не видно. «Озеро щастя» зникло. Жовтий каламутний глинистий струмок сочився з того місця, де вчора було ясне озеро. Очі мої зволожились, я відчув холод і бридкість, що підступали знизу, бо я опустився на землю, а цього робити було не варто...

1984

Мовчазні голоси життя

Багатьох манять далекі мандри. А я знаходжу всесвіти поряд - де-небудь в яру, протоці, на невеликій поляні.

Якось йшов я понад Кальміусом, у його верхів'ях. Вода тече на півтора-два метри нижче берегів. Але ось у верхів'ях я побачив каньйон глибиною десять-п'ятнадцять метрів. Стрімкі стінки поросли колючою ожиною, невеликий потік внизу якось сумно-темно булькотів по суглинкових порогах. Вода була чиста і прозора. Безлюдно. Тихо. Вище ожини зарості кропиви. Хотілося довго сидіти над урвищем, спустивши ноги у воду, слухати її якийсь непевний гомін унизу. Грудочки землі інколи зривалися зі стінок. Все жило якимось своїм самостійним, зовсім не залежним від людей життям. Я тихо сидів, вслухаючись у ці такі рідні, знайомі звуки, пташиний щебет, що лунав угорі, вдивляючись у цей благословенний світ, де кожна комаха робила щось своє, дуже важливе, необхідне.

Раптом мені здалося, що мене хтось хоче зіпхнути вниз, зайшовши ззаду. Ззаду нікого не було. Але через деякий час я почув - наближалася група туристів.

Тихо награвала ритмічна музика. Через кілька хвилин з'явилася група - чоловік сім-дев'ять. Вони спинилися на галявині, де я сидів, кроків за двадцять. Я вже не бачив дивного світу в каньйоні, не чув голосу потічка-струмка внизу, мені здалося, що я сів на сковорідку…

Зробилося незатишно, тривожно-сумно. Я встав і поспішив звідти. Мабуть, ті люди не мали злого наміру, але ідилія щезла, видиво дивного світу розвіялось...

1985

Бокс

Я не оправдал надежд своего тренера - заслуженного тренера УССР Шкоды (имени и отчества уже не помню), так и остался на уровне новичка. В свое время (перед самыми соревнованиями) мне присвоили третий разряд, чтобы я мог принять участие в соревнованиях.

Первая встреча была назначена с перворазрядником килограмма на четыре тяжелее меня. Встреча, как и положено, прошла с явным преимуществом моего соперника. В первом же раунде он разбил мне нос и до конца третьего раунда моя майка была разукрашена к большой радости зрителей - настолько явно, что в результате встречи никто не сомневался. Кроме моего тренера, который был тренером и моего соперника. Третий раунд был явно за мной, но я проиграл первые два, и это все определило. Я видел, что Школа был моим сторонником. В перерывах он что-то мне объяснял, но, по сути, я ничего не понял. Я понимал одно - я должен победить. И мой противник понял это, в третьем раунде он перешел в защиту. Я откровенно пренебрегал правилами бокса и стремился лишь к одному - сбить, свалить, уничтожить противника. А противник глухо закрылся, лишь изредка наносил удары по незащищенным уязвимым местам, но я не обращал на это внимания.

Это не был бокс (спорт) в обычном понимании, это был бой насмерть. Лишь гонг в конце третьего раунда спас моего противника и принес ему победу.

Со Шкодой я встречался на ринге и раньше, еще в Макеевке на дружеской встрече. Тогда с мастером спорта Шкодой из нашей команды никто не захотел встретиться. По весу он лишь ненамного превосходил меня. Во время встречи он явно щадил меня. И позже, когда Шкода выступал на импровизированном митинге, струйка крови стекала с уголка его рта, и мне было стыдно. Я хорошо понимал, что это была агитационная встреча, и Шкода кривил душой, расхваливая нашу команду. Мы в то время явно выглядели слабее, хотя позже некоторые из нас стали мастерами спорта.

Но я вспоминаю другой матч, где мне тоже пришлось участвовать. Это было в Горловке за проволокой у дома «Б». После месяца страха и ужасов меня перевели вместе с отцом в лагерь. Я не знаю, кем был этот немец, но нашей задачей было разравнивать какой-то плац и укладывать какие-то бордюры. Немцу показалось, что я без должного рвения взялся за тяжелый блок. Кроме меня, за него взялись еще человека четыре. Блок почему-то наклонился в мою сторону, и я, чтобы не поранить ноги, бросил его. Тут же немец ударил меня в лицо. Из носа потекли струйки горячей жидкости. Я понял, что я обречен. Это поняли и все другие. Они стояли и наблюдали. Я медленно поднялся и пошел на немца. Он снова ударил, я опять очутился рядом с блоком. Снова поднялся и, глядя на немца, медленно пошел на него. Я был в два раза легче его, его удары легко бросали меня на землю. Я понял, что это конец. В третий, четвертый раз поднимался и шел на своего убийцу.

В какой-то раз немец выругался и ушел. Мои солагерники стояли возле блока, их сковал ужас, а я не боялся. Я не боялся! Такое чувство свободы меня очень редко посещало позже.

...Раунд был за мной. На соревновании я снова почувствовал себя поверженным на землю, но не сломленным.

Метан

(Із спогадів пенсіонера)

Кажуть зараз, що метан став газом дружби. Передаємо його на Захід і маємо деякий зиск. А от сто років тому метан теж використовувався, правда, для місцевих потреб. Ніяких родовищ газу та свердловин не було, але метан був. Мабуть, харч був інший, та й етика поведінки інша. Розказував мені про це мій батько, а вірити йому треба, бо був він не простим чоловіком, а телеграфістом (для того часу це важило дуже багато). От він і розказував, як, бувши ще хлопцем, придивлявся, що роблять старші - парубки.