Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Розділ 34

Коли вершник поруч крикнув щось про Етанор, я мимоволі глянув у бік, де за темно-сірими пагорбами вже починали вигравати верхівки башт — глухий, мовчазний силует міста, в якому я мав знайти відповіді. Хоча, по правді, більше було питань, ніж я готовий був визнати навіть сам перед собою.

Дорога під копитами била в скроні ритмічно, майже гіпнотично. Вітер в’язав волосся вузлами, а думки плуталися ще гірше. Я не міг позбутись того, як дивилась на мене Діана перед від’їздом. Її погляд був тихий, твердий і аж надто серйозний для її віку. А може — ні. Вона вже не дитина, і я це бачу краще, ніж хотів би. Її очі мовчали, але в них щось жевріло — не прохання, не надія, а скоріше наказ. Будь уважним. Зроби правильно.

І що таке правильно?

Знаєш, у цій країні навіть правда вміє брехати. Кожен погляд, кожен рух — завуальований інтересами, кланами, древніми боргами й новими інтригами. А тепер ще й Кая виявилась цілком собі живою.

Кая.

Це ім’я ріже, як лезо по шраму. І я досі не знаю, хто вона. Шпигунка? Вбивця? Вигнанка? Суміш усього переліченого? Або... просто дівчина, яку жорстокий світ намагався зламати знову і знову — і так і не зміг. Можливо. Але це не скасовує того, що її звинувачують у вбивстві Каріма.

Я мушу дізнатись правду. Я мушу подивитися в очі тим, кого взяли. Якщо вони теронійські шпигуни, як і доклала розвідка, то вони мають бути залучені в справу навколо вбивства Каріма. Я хочу побачити, що вони скажуть, як тримаються. Бо між справжньою винуватістю і погано зрежисованою брехнею — лише кілька деталей, які помічаєш тільки тоді, коли хочеш бачити. А я хочу. І мушу.

Етанор не приймає гостей тепло. Його мури не вітають, а судять. І чим ближче я під’їжджаю, тим гірше стискається в грудях. Дощ вже давно стік по плечах, але мені все одно холодно. Це не від погоди.

Що, як вона справді винна? — зринає думка, і я її душу. Бо не можна судити, не вислухавши. Не можна різати, не помацавши тканину. Але як тоді бути з Карімом? Як жити з тим, що, можливо, захищаєш його вбивцю?

Я маю побачити цих бранців. Звіт був нечіткий, як спеціально написаний, щоби ні до чого не придратись. Їх взяли десь на околиці, привезли сюди і кинули в найглибші кам’яні нутрощі в’язниці. Без права на слово. Без адвоката. Бо хто захищатиме зрадників, яких підозрюють у підриві Академії Тіней?

Я ніколи не вірив у збіги. Але опис злочинців нагадував мені давніх знайомих… І те, що саме ці люди опинилися там, де прогримів вибух, — або блискуча постановка, або страшна правда. І обидва варіанти мені не подобаються.

Я стискаю поводи і в'їжджаю в місто. Етанор розвертає переді мною свою сиву спину: мури, темні провулки, запах старого каменю й страху. І щось у мені вже знає — ця поїздка змінить усе. Я спущусь у в’язницю. Я гляну їм в очі. Я запитаю про Каю.

І вперше в житті боюсь почути відповідь.

***

— Командире, ви справді хочете спуститись самі? — Даміан ішов за мною швидко, але безшумно, як і личить розвіднику. — Можна викликати їх нагору, в камеру для допитів.

— О ні, — буркнув я. — Я мушу бачити, як вони себе тримають у тому смороді. Мусиш бачити людину там, де вона слабка, тоді і дізнаєшся, хто вона.

Він не відповів. Лише кивнув і клацнув ключем у першому замку. Кам’яні сходи вниз були вологі, слизькі й криві, як думки старого донощика. Запах вогкості змішувався з потом, гниллю і кров’ю — свіжа, стара, застояна. Повітря тут було наче щільніше, ніби сам простір стискався, стирав людину зсередини.

— Дознавачі звітували, що вони нічого не кажуть, — пробурмотів Даміан. — Один кричав, коли йому зламали палець, але жодного слова. Навіть той, що ледь живий.

— І скільки вони вже тут? — запитав я.

— Сьому добу. Взяли з обережністю, бо маг, той із білою гривою, встиг трохи повоювати. Ми думаємо, що це він знищив перших тіней, перед тим як їх догнало поповнення. Але знешкодили. І зараз… гадаю, вони не дуже схожі на терористів. Але це вже не мені вирішувати.

Я нічого не сказав. Ми спустились ще нижче. І коли Даміан підняв лампу, я побачив її.

Клітка. У її напівтемному нутрі — чотири фігури. Один лежав на боці, обличчя майже не видно, лише кривава пов’язка. Другий сидів, притулившись до ґрат, очі напівзаплющені, з лиця стікав піт і темні цівки. На його шиї обмежувач — він носить Аркан. Третій — високий, плечистий, з розірваним плечем і вивернутим пальцем, дивився просто на мене, без жодного натяку на страх. І ще один — менший, з поламаним носом, але з тією самою впертістю в погляді.

І я завмер.

Бо я їх бачив.

Не тут. Не зараз. А там. На Арені. Ті самі обличчя, ті самі очі. Вони були з нею. Вони билися за неї. Рятували.

— Відчиніть, — прошепотів я.

Даміан озирнувся здивовано:

— Командире?..

— Я хочу з ними поговорити. З усіма.

***

Переступаю поріг клітки, одразу відчуваючи під ногами кров і воду. Підлога холодна — не дивно, що вʼязні мруть як мухи від пневмонії. На мене одразу спрямовується чотири пари очей — три з половиною, якщо бути точним, бо у одного з місцевих на правому оці лише біла, просякнута кровʼю повʼязка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍