Читати книгу - "Сестри-вампірки 2"

як Дірк ван Комбаст схопив її за руку.

– Прошу вас, не йдіть, – благав він, – я не можу залишатися тут на самоті. Побудьте зі мною, будь ласка. Просіть у мене будь-що, тільки побудьте зі мною…

Урсула замислилась. Нарешті чоловік благає її залишитися (нехай навіть і в лікарняній палаті)! Адже багато було таких, хто просто залишав її або й зовсім тікав у сліпому жаху. І вже якщо цієї ночі їй не випало почитати про вампірів, вона бодай послухає про них.

– Дякую, – розчулився Дірк ван Комбаст. Він узяв її за руку й зазирнув у вічі.

Урсула змінилася в обличчі. Їй був добре знайомий цей палкий погляд: так зазвичай дивиться чоловік, який от-от закохається.

– Ви  – янгол! – сказав Дірк ван Комбаст.

І це медсестрі Урсулі теж доводилося частенько чути  – така вже в неї професія. Та було в цьому чоловікові щось таке, чого не було в інших її залицяльниках. По-перше, він смачно пахнув женьшенем. А по-друге, в нього була ну дуже апетитна шия!

Лиховісний незнайомець

Хоча ніч і була в самому розпалі, Сільванія почувалася смертельно втомленою. Переїхавши до Німеччини, вона швидко прилаштувалася до людського режиму, і тепер не спати вночі ставало дедалі важче. Та й було від чого стомитися: спочатку виснажливий fugli noap, потім концерт, а тепер ось  – очікування.

Сільванія була єдиною, хто після виступу не вартував на «Криптон Крекс» біля чорного входу. Спочатку вона ще з цікавістю спостерігала, як робітники наводять лад на сцені, але поволі їй ставало незатишно. Кому сподобається, коли на нього витріщається страшного вигляду охоронець із густою бородою і татуюванням на все обличчя?

Ситуація починала діяти Сільванії на нерви. Вона жертвує нічним сном, щоб Даці не було самотньо на концерті улюбленого рок-гурту, – а та без жодних докорів сумління залишає її тут саму-самісіньку. Не по-сестринськи якось. Та й не по-вампірськи теж. І взагалі: чи розумно було відпускати Даку з Мурдо? Адже вона напіввампір. А раптом Мурдо відчує запах її напіввампірської крові й у нього заграє апетит? Оскільки сестра натуркала Сільванії всі вуха про «Криптон Крекс», та знала, що Мурдо  – нащадок роду Трансгігантів, одного з наймогутніших і найкровожерливіших трансільванських кланів.

Сільванія вже наважилась було запитати бородатого охоронця, де її сестра, як тут, ніби з-під землі, поруч виріс незнайомець. Точніше, незнайомий вампір. Він був блідіший за саму смерть. У нього були глибоко посаджені очі й сиве волосся, а на шиї викрашалося татуювання із зображенням клешні рака. Вигляд він мав жахливо старий. «Три тисячі років, не менше!»  – прикинула подумки Сільванія.

– Porrokolerox! А ти тут що робиш? Концерт давно закінчився, нумо rapedadi у свій склеп і спатоньки, – гаркнув вампір, оглянувши Сільванію з ніг до голови, і сплюнув на кам’яну підлогу брудно-зелені шкаралупки від якихось яєць.

У тому, що він давніший за динозаврів, тепер не залишалось сумнівів. Його вампірійська мова була досить старомодною, до того ж він час від часу переходив на якийсь дивний діалект. Слово «Porrokolerox» Сільванія ніколи не чула. І вампіри вже давно жили не в склепах, а в сталактитоподібних печерах, що в Трансільванії називають будниками.

Вампір втупився поглядом у Сільванію. Від його запалих очей із вогняно-червоними зіницями дівчина остаточно зніяковіла.

– Я чекаю на сестру. Вона пішла з Мурдо, – швидко вимовила вона, намагаючись не дивитися на неприємного співрозмовника.

– Із Мурдо? Ну тоді ти будеш чекати на неї ще дуже довго.

– А ви звідки знаєте?

– А кому ж знати, як не мені? – хрипко розсміявся вампір. – Я  – Ксантор, менеджер «Криптон Крекс». Тому про своїх підлеглих я знаю все, в найменших і найкривавіших подробицях…

Тут Ксантор принюхався.

– Когось ти мені нагадуєш, дитя моє, – сказав він, майже впритул наблизившись до Сільванії, так що та відсахнулася на крок назад. – Як твоє ім’я?

– Сільванія, – зніяковіло відповіла дівчинка.

– А прізвище? – не вгамовувався Ксантор.

– Сільванія Цепеш.

Очі Ксантора спалахнули.

– Я правильно почув? Цепеш?! – вигукнув він.

– Ну так, – мовила Сільванія.

– Чи не родичка ти Ельвіри Цепеш?

– Так, це моя мама, – ввічливо відповіла Сільванія. Чорт, де ж пропадає її легковажна сестра?

– А твій батько, – продовжував Ксантор, – часом не Міхай Цепеш?

– Так, – кивнула Сільванія.

Ксантор вдарив кулаком правої руки по долоні лівої з такою силою, що Сільванія перелякано зіщулилася.

– Porrokolerox! Ельвіра і Міхай Цепеші… А твоя сестричка, кажеш, з Мурдо зараз шепочеться?

Довгими брудними пальцями він розчавив ще одне зелене яйце і жадібно випив. В’язкий яєчний білок стікав із його губ. Сільванія з огидою спостерігала за старим. Їй хотілося якомога швидше піти звідси.

– Мені час. Azdio! – бовкнула вона Ксантору і кинулася до виходу.

Ксантор похмуро подивився їй услід.

– Доньки Ельвіри і Міхая Цепешів. Оце так збіг, – прошипів він.

Призвістка біди

Старий ще довго стояв у задумі. Минуло чотирнадцять років, але Ксантор пам’ятав події тієї ночі так, ніби вони відбулися вчора. Щоправда, чотирнадцять років для вампіра  – не такий уже й великий термін; це як чотирнадцять тижнів для людини.

Так ось, тієї ночі він і Міхай зайшли в один бистрійський шинок пропустити по чарочці карпівки. Окрім випивки в тому шинку подавали виключно смачні воронячі яйця. Ксантор замовив собі подвійну порцію й, із задоволенням поглинаючи улюблені ласощі, наполегливо намагався відрадити Міхая від майбутнього шлюбу.

– Porrokolerox! Ну якщо вже тобі так закортіло ту діву, відправ її в ліс, і я там її…  – запропонував нарешті Ксантор.

Але Міхай був непохитний.

– Може, тобі це не подобається, милий Ксанторе, але ми з Ельвірою кохаємо одне одного й плануємо побратися.

Почувши це, Ксантор вдавився карпівкою.

– Porro… porrox! Kole… plox! – кашляв він.

Міхай добряче постукав Ксантора по спині, поки той знову не зміг нормально говорити.

– Побратися?! Так вона ж проста смертна! У мене кров у жилах холоне, як подумаю про це! Ти, либонь, жартуєш, Міхаю?

Але Міхай і не думав жартувати.

– Ми з Ельвірою кохаємо одне одного, – повторив він.

Ксантор розлютився.

– Ні, ні, ні й ще раз ні! Бодай мене загромило! Існують закони, Міхаю. Закони, яким сотні тисяч років! Їх повинні дотримувати всі вампіри, і ти  – не виняток. Те, що ти збираєшся зробити, – неприпустима річ! Njet, nixi, nyoppen. Я вампір з роду Трансгігантів  – кривавих, гордих, які шанують вампірські закони! І я цього не допущу! Nici dio viati!

– Не верзи дурниць, Ксанторе, – знизав плечима Міхай. – Досить вже сліпо додержувати старих законів. Часи змінюються.

Ксантор ляснув долонею по барній стійці.

– Ельвіра  – моя! Це я її перший знайшов. Я вистежив її, я вивчив кожен її крок, кожен міліметр її ніжної шкіри! А ці її спаленілі очі, ця жилка на лобі, що раз у раз пульсує від хвилювання… Вона просто створена прислуговувати вампірам. Із неї вийде ідеальна служниця для будь-кого з нашого клану. Так що вибач, найближчу тисячу років Ельвіра зайнята! Porrokolerox!

Але Міхай лише з посмішкою похитав головою.

– Даруй, Ксанторе, але доведеться тобі підшукати іншу служницю. Між мною та Ельвірою сталося те, що в людей називають коханням із першого погляду.

Тут Ксантор підняв келих.

– Schnappobyx! За Ельвіру!

На цьому Міхай вважав за краще закрити тему. Але Ксантор присягнувся помститися зухвалому вампірові.

***

– Будь обережна, Дако! – вигукнув Лудо і вмить прокинувся. Розгублено озирнувшись, він зрозумів: це був усього лише поганий сон. Чи ні? А може, він знову чує біду?

Зітхнувши, Лудо опустився на подушку. Але сон як рукою зняло.

П’явки теж закохуються

Дака і думати забула про сон. Про те, що Сільванія її шукає по всіх усюдах, а Лудо не спить через нічні кошмари, вона, певна річ, не знала. Час для неї зупинився.

Не тямлячи себе від щастя, вона сиділа поруч із Мурдо на даху церковної вежі. Мурдо ніжно дивився на неї.

– Ти зовсім не схожа на інших моїх фанаток… У тобі є щось… що надихає. – Тут Мурдо принюхався. –