Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

class="a">[49], існування її в період до 1917 року зводилося буквально до виживання — як і існування більшості революційних партій того часу. УСДРП довелося двічі призупиняти свою діяльність через брак фінансування. Двічі партію рятував Лев Юркевич, молодий чоловік із грішми, чиї полемічні таланти швидко зробили його відомим у лавах партії[50]. Протягом війни він вступав у войовничу полеміку з Леніним. Юркевич заявив, що українцям не до вподоби те, що Ленін надав їм право, повноцінної реалізації якого навіть не передбачалося, а право, яке ніхто й не збирається використовувати, для нього було якимсь оксюмороном — внутрішньо нелогічною категорією. Він застерігав, що українські народні маси прагнуть до національного самовизначення так само, як і до соціалізму, і якщо російські соціалісти вперто відмовлятимуть Україні в самоврядуванні, українці боротимуться за нього[51].

Під час революції 1917 року серед українських соціалістичних партій помітною була ще одна — Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). У 1903-му чи 1904-му кілька членів відкололися від Революційної української партії та сформували коло українських есерів як частину російських есерів, про існування яких, утім, ніхто не знав аж до 1905-го. Поліція дізналася про них лише в 1907 році. УПСР складалася з молодих українців, які намагалися примирити російську соціал-демократичну доктрину зі вченням Драгоманова, у партії було вкрай мало прихильників, і вона практично не мала ваги аж до падіння самодержавства. Під час Першої світової війни члени цієї групи друкували нелегальну газету в Києві, яка називалася «Боротьба»[52].

Революції в Україні

Розкол між містом і селом в Україні був таким великим, що, мабуть, найкраще до нього підійти так, як це зробив більшовицький історик Равич-Черкаський, а саме описати ті події як дві революції, що відбувалися одночасно. Ці революції одну від одної відмежовував не так простір, як національність. Для зрусифікованих міст, шахт і заводів те, що відбувалося, було лише регіональною частиною Російської революції. А для українців — чимось зовсім іншим: їхня революція була як національною, так і соціальною, і її розгортання суттєво відрізнялася від революції російської[53]. Ці події в Україні були, по суті, боротьбою між російськими та українськими революціонерами за країну, і міські російські революціонери, і сільські українські революціонери мали свої вагомі причини вважати цю країну своєю. Радянська Україна 1920-х років буде побудована на принципах співіснування цих двох груп революціонерів.

13 березня 1917 року (28 лютого за старим стилем, тобто за юліанським календарем, який був тоді у вжитку) до Києва долетіла новина про падіння царського режиму, і вже протягом тижня було сформовано українську національну раду, Українську Центральну Раду, а також раду робітників Києва, яка складалася переважно з росіян і називалася Київський совіт[54] робітничих депутатів. Тоді як цей останній Совіт мало чим відрізнявся від інших совітів, Центральна Рада була чимось на зразок координаційного центру для широкої діяльності різних українських організацій. До неї належали Українське наукове товариство, Товариство українських техніків і агрономів, Українське педагогічне товариство, Український національний союз[55], кооперативи, студентські та інші організації. Їх поєднувала одна вимога, щодо якої погоджувалися всі: українська територіальна автономія із забезпеченням прав національних меншин[56].

Поступово Українська Центральна Рада перетворилася з координаційного центру на політичний орган, потім на установу, визнану Тимчасовим урядом, і зрештою на повноцінний уряд[57] незалежної Української Народної Республіки. На ранньому етапі вона складалася з українських соціалістичних партій, а після революції всі українські діячі оголосили себе соціалістами. Для громадської думки «соціаліст» почало означати «той, хто за людей». Якщо якийсь український діяч не ідентифікував себе як соціаліста, його автоматично асоціювали з «реакцією», а відтак — по суті, виключали з політичного життя[58]. Трьома основними партіями в Українській Центральній Раді були Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) та Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ). Після проголошення незалежності України в січні 1918-го Українська партія соціалістів-самостійників (УПСС, яка раніше була радикальною націоналістичною Українською народною партією — єдиною партією, що принципово від початку виступала за незалежність України) вийшла з тіні напівлегальності та приєдналася до Центральної Ради[59].

УПСР була найбільшою та найпопулярнішою серед усіх українських партій — із великим відривом від інших — і, принаймні на ранніх етапах революції, найбільш радикальною[60]. На установчому з’їзді у квітні 1917-го було ухвалено резолюцію за перетворення Російської імперії на демократичну федерацію, до якої увійшла б автономна Україна, а також за «соціалізацію землі». Соціалізація для УПСР означала певну форму перерозподілу землі між окремими сільськими домогосподарствами під наглядом Українського земельного фонду. Українське селянство не мало традиції спільно використовувати та обробляти сільськогосподарські землі на кшталт «миру» в Росії, що його російські есери сподівалися взяти за основу свого аграрного соціалізму. Окрім вищезгаданого, решта планів УПСР були досить невиразними. На питання про форму автономії України мали відповісти Установчі збори, а на з’їзді УПСР лиш озвучили позицію, що потрібне «переведення в життя широкої національно-теріторіяльної автономії України з забезпеченням прав національних меншостей». Також з’їзд УПСР відклав вирішення питання про те, скільки землі може лишити собі одна особа й скільки землі може отримати інша[61]. Тільки деякі лідери УПСР мали суттєвий політичний досвід чи популярність на національному рівні, хоча до партії і вступили кілька популярних та відомих постатей. Найвідомішими й найпомітнішими серед них були голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський[62] та агроном Микола Ковалевський[63].

Порівняно з УПСР УСДРП була «біднішою» на масову підтримку, але багатшою на досвідчених політичних провідників. Оскільки природний електорат УСДРП — робітники української національності, — був відносно нечисленний, УСДРП була більше урядовою партією, тоді як УПСР — радше партією масовою[64]. Коли дійшло до створення виконавчого органу ЦР — Генерального секретаріату, здавалося цілком природним, що його має очолити український соціал-демократ, письменник-революціонер Володимир Винниченко. Партії відданих марксистів, чия політика в соціальній сфері більше нагадувала політику російських меншовиків, було не дуже комфортно мати партнером у коаліції УПСР. Один із речників УСДРП у своєму тексті для друкованого органу партії заявив: «кожен селянин скаже, що йому треба землі, насамперед землі, а потім вже волі. Але як землі і якої волі? — цього він гаразд не розуміє»[65]. Земля, писав далі автор, мусить бути в колективній власності, й опрацьовувати її мають великі колективні одиниці, щоб можна було залучати техніку, яка є недоступною окремому селянинові. Земля, вів далі він, «не може бути власністю окремих осіб; вона порівну належить усім, усьому народові»[66]. На початку