Читати книгу - "Ілюзія Бога"

було не якесь реальне насильство чи фізичний біль, завданий мусульманинові, а всього-на-всього якась мазанина з друкарської фарби на шпальтах газети, про яку за ме­жами Данії ніхто б ніколи й не почув, якби не умисна кампанія з розпалювання ненависті.

Я не прибічник, щоб когось ображали чи кривдили заради розваги. Та мене дивує і жахає необґрунтована привілейованість релігії в наших загалом секуляризованих суспільствах. Усім політикам доводиться змиритися зі зневажливими карикатурами на їхні обличчя — і ніхто не влаштовує погромів через це. Що такого надзвичайного в релігії, що ми її наділяємо унікальними привілеями? За словами Генрі Луїса Менкена, «ми повинні шанувати релігію ближнього в тому самому сенсі й тією самою мірою, що й поділяти його уявлення про те, що його дружина гарна, а діти — розумні».

У світлі безпрецедентної презумпції поваги, яка вимагається до релігії, хочу зробити одне уточнення щодо цієї книги. Я не намагаюся будь-кого образити, але й не панькатимуся з релігією, ставлячись до неї з більшою делікатністю, ніж до будь-якої іншої теми чи предмета дослідження.

2

Під час уроків ми розважалися тим, що відволікали його від Святого Письма на захопливі розповіді про повітряні бої за Лондон під час війни, яку він пройшов у лавах Королівських повітряних сил. Він досі живе в моєму приязному ставленні до англіканської церкви (принаймні порівняно з її конкурентами) та неодмінно зринає в уяві, коли я читаю вірш Джона Бетджемена:

Наш падре — старий вовк небес,

І його крила вже не ті,

Та все ж він міцно несе хрест

В захмарній неба висоті…

3

Тут і далі всі цитати з «Походження видів» Чарльза Дарвіна наводяться за українським виданням 1949 року із виправленнями, що відповідають сучасному слововжитку та правопису: Дарвін Чарльз. Походження видів. — Київ—Харків: Державне видавництво сільськогосподарської літератури УРСР, 1949. — 444 с. — Прим. перекл.

4

Див.: Гокінг Стівен. Коротка історія часу. — К.: «К.І.С.», 2015. — С. 190. — Прим. перекл.

2. Гіпотеза про Бога

Релігія однієї епохи стає літературним сюжетом для наступної.

Ральф Волдо Емерсон

Бог Старого Заповіту — мабуть, найнеприємніший персонаж усієї художньої літератури: заздрісний, дріб’язковий, несправедливий і безжальний деспот; мстивий і кровожерливий ксенофоб; жінконенависник, гомофоб, расист, дітогубець, братовбивця, кат і моритель цілих народів, гігантоман і садомазохіст, капризний і злобний забіяка. З дитинства наслухавшись історій про його діяння, ми втратили здатність критично оцінювати його звірства. Інакше подивиться на нього новачок, якому пощастило ближче ознайомитися з подвигами Бога лише в дорослому віці. Одним із таких був син Вінстона Черчилля Рендолф, котрий залишався в блаженному невіданні про зміст Святого Письма, поки Івлін Во та ще один колега-офіцер, намагаючись втихомирити невгамовного молодика під час перебування на військовій службі, не уклали з ним парі, що він не зможе здолати всю Біблію за два тижні: «На жаль, результат виявився не таким, як ми сподівалися. Він ніколи раніше не зазирав у Біб­лію, а тепер не міг стримати своєї відрази. Без кінця-краю смикаючи нас, він зачитував цитати зі словами: “Та я впевнений, ви не знали, що таке написано в Біблії…” Або просто плескав себе по стегну й давився сміхом: “О Боже, ну хіба Бог — не лайно”»16. Більш начитаний Томас Джефферсон дотримувався схожої думки: «Християнський Бог — істота з жахливим характером: жорстокий, мстивий, вередливий і несправедливий».

Але з нашого боку було б нечесно нападати на таку легку жертву. Гіпотезу про Бога не слід підтверджувати чи спростовувати за її найменш привабливим утіленням — Ягве, чи навіть його прісним християнським антиподом — «лагідним, сумирним і покірним Ісусом Христом». Для справедливості варто зазначити, що такий безхарактерний образ більшою мірою завдячує вікторіанським християнам, ніж самому Христу. Чи може щось викликати більшу нудоту, ніж віршик Сесіл Александер: «Дітки-християни, слід бути вам / Добрими й слухняними, як Він сам»? Я не критикую конкретних якостей Ягве, Ісуса, Аллаха чи будь-якого іншого окремо взятого бога — Ваала, Зевса або Одіна. Об’єктом моєї критики виступає гіпотеза про Бога, яку можна сформулювати таким чином: існує надлюдський, надприродний розум, який умисно задумав і створив всесвіт та все, що є в ньому, зокрема й нас. У цій книзі відстоюється альтернативний погляд: будь-який творчий розум, достатньо вишуканий, аби що-небудь задумувати, може з’явитися лише в результаті тривалого процесу поступової еволюції. Появі творчого розуму повинен передувати довготривалий розвиток, тож він міг з’явитися лише на пізніших етапах формування всесвіту, а отже, не міг його створити. Таким чином, Бог у вищеозначеному розумінні — це ілюзія. Причому, як покажуть подальші розділи, шкідлива ілюзія.

Враховуючи, що гіпотеза про Бога ґрунтується не на емпіричних доказах, а на локальних традиціях приватних одкровень, анітрохи не дивує, що вона має багато різних версій. Дослідники історії релігії виявили в її розвитку прогресивний рух від найпростішого племінного анімізму до політеїзму греків, римлян, норманів та інших народів і далі до монотеїстичних релігій на кшталт юдаїзму та похідних від нього християнства й ісламу.

Політеїзм

Не зовсім зрозуміло, чому перехід від політеїзму до монотеїзму вважається прогресивним і позитивним процесом. Але так усі стверджують, що спонукало Ібн Воррека (автора книги «Чому я не мусульманин») дотепно зауважити, що якщо продовжувати цю логіку, то монотеїзм приречений позбутися останнього бога та стати атеїзмом. «Католицька енциклопедія» відкидає політеїзм і атеїзм однією недбалою відмашкою: «Формальний догматичний атеїзм суперечить сам собі й ніколи де-факто не приваблював значної кількості людей. Політеїзм хоч і легко заволодіває народною уявою, але ніколи не задовольняв філософської думки»17.

Донедавна монотеїстичний шовінізм був закріплений в англійському та шотландському законодавстві про доброчинні товариства, яке відмовляло політеїстичним релігіям у звільненні від податків, але давало зелене світло доброчинним товариствам, які ставили за мету популяризацію монотеїстичної релігії, звільняючи їх від прискіпливих перевірок, що їх повинні проходити аналогічні світські організації. Мені дуже кортіло переконати представника шанованої в Британії індуїстської спільноти виступити з цивільним позовом проти цієї зверхньої дискримінації політеїзму.

Значно краще було б, на мою думку, взагалі позбавити релігію статусу юридичної підстави для ведення неоподатковуваної доброчинної діяльності. Такий крок приніс би велику користь суспільству, особливо у Сполучених Штатах, де розмір звільнених від податків коштів, які поглинає церква та які набивають без того роздуті кишені гладких телевізійних євангелістів, сягає рівня, який справедливо можна назвати непристойним. Якось один із них з промовистим ім’ям Орал Робертс заявив своїм глядачам, що Господь умертвить його, якщо вони не пожертвують 8 млн доларів. Важко повірити, але він отримав цю суму. І податки за неї платити не потрібно! Справи Робертса досі успішні. Він навіть заснував Університет Орала Робертса в місті Талса, що в штаті Оклагома. Усі споруди цього закладу вартістю 250 млн доларів особисто замовив сам Господь, звернувшись до нього з такими словами: «Учи вихованців своїх чути Мій голос і йти за ним туди, де світло Моє тьмяне, де голосу Мого не чують і де про цілющу силу Мою не знають — навіть на край Землі. Їхня праця перевершить твою, і цьому Я буду радий».

Якщо подумати, мій уявний індуїст-позивач цілком міг обрати стратегію «якщо не можеш їх здолати, стань одним із них». Для цього йому достатньо лише заявити, що його політеїзм — не справжній, а лише замаскований монотеїзм. Існує лише