Читати книгу - "Ілюзія Бога"

один Бог, а Господь Брахма-творець, Господь Віш­ну-заступник, Господь Шива-руйнівник, богині Сарасваті, Лакшмі та Парваті (дружини Брахми, Вішну та Шиви), Господь Ганеша з головою слона та сотні інших — це все різні уособлення або втілення одного-єдиного Бога.

Християн має потішити така софістика. У часи Середньовіччя вони пролили ріки чорнила, не кажучи вже про кров, на беззмістовні дискусії про «загадку» Трійці й на придушення аріанської єресі. Усе почалося з того, що проповідник з Александрії Арій у IV столітті заявив, що Ісус не був єдиносущним із Богом (тобто не мав тієї самої суті, що Бог). Мабуть, у вас напрошується питання: що це взагалі означає? Суть? Що за «суть»? Що конкретно вони мали на увазі під «суттю»? «Майже нічого», — лише такою може бути єдина притомна відповідь. Але дискусія навколо цього питання розколола християнський світ навпіл майже на ціле століття, а імператор Костянтин навіть розпорядився спалити всі примірники праці Арія. Розколювати християнський світ через дрібницю — у цьому богослови споконвіку були мастаками.

І все-таки в нас один Бог у трьох формах чи три Боги в одній формі? «Католицька енциклопедія» все роз’яснює у ще одному шедевральному прикладі богословської логіки:

У єдності Бога суміщаються три відмінні одна від одної особи: Отець, Син і Святий Дух. Так, в Афанасіївському символі віри йдеться: «Отець є Бог, Син є Бог, Дух Святий є Бог, однак не існує трьох Богів, а один Бог».

А якщо вам іще щось не зрозуміло, то енциклопедія наводить цитату богослова ІІІ століття, святого Григорія Чудотворця:

У Трійці, таким чином, немає нічого похідного чи підпорядкованого одне одному. Немає в ній нічого доданого, що б не існувало від початку, а додалося пізніше. Тож ні Отець ніколи не був без Сина, ні Син ніколи не був без Святого Духа. Була лише незмінна та непорушна одна й та сама Трійця.

Хай за які чудеса Григорій заслужив своє прізвисько, та серед них не було чуда чітко та прозоро висловленої думки. У його словах відчувається туманний і заплутаний стиль богослов’я, яке, на відміну від науки та інших галузей знан­ня, не просунулося вперед за останні вісімнадцять століть. Томас Джефферсон, як часто бувало, мав рацію: «Висміювання — єдина зброя проти безглуздих висловлювань. Перш ніж до справи візьметься розум, ідеї мають бути точно сформульовані; але ніхто ніколи не запропонував чіткого означення трійці. Це просто абракадабра ошуканців, які називають себе служниками Христа».

Не можу оминути увагою ту абсолютну впевненість, із якою релігійні уми говорять про найдрібніші деталі, щодо яких не мають і не можуть мати жодних емпіричних доказів. Можливо, саме відсутність доказів на підтримку богословських ідей викликає в них характерну драконівську ворожість навіть до найменших відхилень у поглядах, особливо в питаннях про Трійцю.

Джеферсон висміював учення про «трьох Богів» у контексті критики кальвінізму. Але не кальвінізм, а католицька течія християнства доводить загравання з політеїзмом до майже нестримного роздування. У ній до Трійці додається Марія, «цариця небесна», богиня за всіма ознаками, крім назви, яка за кількістю молитов, звернених до неї, поступається хіба що Богові. Далі пантеон роздувається від сили-силенної святих, здатність яких заступатися за людей робить їх якщо не напівбогами, то принаймні адресатами молитов із приводу питань, що входять до їхньої компетенції. На форумі католицької спільноти наводиться зручний список із 5120 святих18 разом із переліком їхніх сфер компетенції, серед яких можна знайти: біль у животі, допомогу жертвам насильства, втрату апетиту, продаж зброї, ковалів, переломи кісток, виготовлення вибухівки та розлади травлення — і це тільки до літери «B» латинської абетки. Не слід забувати про чотири чини ангелів, які впорядковуються в дев’ять ступенів: серафими, херувими, престоли, панування, влади, сили, начала, архангели (начальники всього війська небесного) та просто ангели, до яких належать і наші найближчі друзі — невсипущі ангели-охоронці. Найбільше в католицькій міфології мене вражає її невигадлива примітивність, а також незворушна безтурботність, із якою ці люди на ходу вигадують подробиці. Це ж неприхований і безсовісний вимисел.

Папа Іван Павло ІІ створив більше святих, ніж усі його попередники разом узяті за кілька останніх століть. Особ­ливу прихильність він відчував до Діви Марії. Свої політеїстичні нахили він промовисто виказав 1981 року після невдалого замаху на його життя в Римі, коли свій порятунок він пояснив втручанням Матері Божої Фатимської: «Її материнська рука відвела від мене кулю». Дивно тільки, що вона не відвела кулю від нього повністю. Здається, група хірургів, які неперервно оперували його протягом шести годин, також заслужили на визнання; але ж ні, їхніми руками також керувала Мати Божа. Однак мова не про це. Привертає увагу, що від кулі папу захистила не просто Мати Божа, а конкретно Мати Божа Фатимська. Напевно, Лурдська, Ґваделупська, Меджугорська, Акітська, Зейтунська, Ґарабандальська та Нокська Богоматері виконували в цей час інші доручення.

А як греки, римляни та нормани давали раду таким богословським головоломкам? Венера — це просто інше ім’я Афродіти, чи дві різні богині любові? Тор із молотом — це лише один з образів Одіна чи окремий бог? Та кому це потрібно? Життя надто коротке, аби марнувати його на уточнення відмінностей між одним витвором уяви та іншим. Сподіваюся, цього побіжного огляду політеїзму вистачить, щоб мене не звинуватили в недбальстві, але надалі я до нього не повертатимуся. Для лаконічності я надалі називатиму всіх божеств (як із політеїстичних, так і з моно­теїстичних систем) просто «Богом». Оскільки Бог авраамівських релігій має (м’яко кажучи) агресивні маскулінні ознаки, я за традицією використовуватиму чоловічий рід, коли писатиму про нього. Більш просунуті богослови заявляли про безстатевість Бога, а деякі богослови-феміністи навіть намагалися виправити історичну несправедливість і перевести його в жіночий рід. Але яка, зрештою, різниця, якого роду була істота, якої ніколи не існувало? Якщо, звісно, на незбагненному перетині богослов’я і фемінізму існування не вважається другорядним атрибутом порівняно зі статтю.

Я добре розумію, що критикам релігії можуть дорікнути за недостатню увагу до широкого розмаїття релігійних традицій і світоглядів. В антропологічних дослідженнях від «Золотої гілки» сера Джеймса Фрейзера до «Пояснення релігії» Паскаля Буає та «У богів ми віруємо» Скотта Етрена зібрано величезну енциклопедію релігійних забобонів та ритуалів. Читайте їх і дивуйтеся бездонності людського легковір’я.

Але моя книга присвячена іншому. Я виступаю проти віри в надприродне в будь-яких її формах, і найзручніший спосіб донести цю думку — через розгляд тієї її форми, про яку найкраще знають читачі цієї книги; форми, яка становить найбільшу загрозу для всіх наших суспільств. Більшість моїх читачів були виховані в лоні однієї з трьох «великих» монотеїстичних релігій нашого часу (або чотирьох, якщо окремо рахувати мормонство). Усі вони ведуть своє походження від міфологічного патріарха Авраама. Тому в цій книзі йтиметься насамперед про цю групу традицій.

Зараз саме слушний момент запобігти одному запереченню проти моєї книги, яке з такою самою неминучістю, як день настає після ночі, обов’язково зрине в рецензіях: «Я теж не вірю в Бога, про якого говорить Докінз — у сивобородого літнього чоловіка, який сидить на хмарі». Цей образ — лише полуда, за допомогою якої приховують знач­но серйознішу проблему. Його викликають у нашій уяві, щоб відвернути увагу від того факту, що людина, яка звернулася до нього,