Читати книгу - "Спустошення"

придавлює мене, ці будинки накликають набати клаустрофобії. Мені час виходити назовні.

Порожніми ранковими вулицями він швидко доїхав до вокзалу. Дорогою зайшов у супермаркет на Старовокзальній — прикупити щось легке й повітряне для легкої й повітряної Глаші. Він любив Глашу непорочною дитячою любов’ю, якою люблять у дитинстві шоколад, мультфільми й каруселі. Він готовий був їй показувати Київ, як він є — з усіма його стриптиз-барами, ґей-клубами і цікавими закритими ресторанами з голими офіціантами, лишень отримати б це інтелектуальне задоволення від утішання Глаші, яка, як завжди, зможе знайти підбадьорливу репліку для втомленої голої офіціантки чи занадто понурого ґея-бармена.

Наш роман із Глашею, власне, не можна було й назвати романом. Ми зустрічалися щоразу, коли вона приїжджала до Києва, разом гуляли і пили капучіно з тістечками у французькому кафе біля Майдану (завжди на тому самому місці), розмовляли часом про метафізику Козирєва і Налімова, іноді — про поеми Ґреґорі Корзо і Вільяма Карлоса Вільямса, а іноді — про серіали на зразок «Теорії великого вибуху». Разом ми дуже багато сміялися. Я почувався з нею видатним гумористом, кимось на зразок Райкіна або Петросяна, коли кожне моє слово змушувало її буквально падати на підлогу — і її репліки те ж саме робили зі мною — я не знаю, чому так було, можливо, над нами по особливому стояли зірки, та нам було дуже смішно одне з одним.

Особливою темою для жартів — я маю на увазі, наш специфічний тонкий гумор — було обговорення різних абсурдизмів, підчеплених десь з інтернету, особливо що стосувалося усіляких теорій змов, кінця світу й апокаліпсису. Ми спеціально відвідували радикальні православні сайти і продиралися в непролазну езотеричну глушину конспірологічних нетрів, аби потішити одне одного вдалою знахідкою: рінгтоном із церковними дзвонами для батюшок на айфон, карти затоплення Європи у найближчі два роки за 99,99 євро (стежте за оновленнями!) й інші прекрасності, які прикрашали моє та її доволі безпросвітне життя спалахами радості.

Підозрюю, Глаша вміла так добре жартувати якраз тому, що життя не особливо пестило її — її перший чоловік, потужний інтелектуал, неймовірний логік і оратор, та при цьому героїновий наркоман, влаштував їй кілька років емоційного терору, поки, зрештою, не покінчив зі собою, зникнувши в зимовому лісі й зробивши собі, очевидно, як завжди погрожував, «золотий укол». Її інший чоловік, що відсидів строк за вбивство, врешті спробував убити її. Третій чоловік — божевільний француз — виносив їй мозок своїми істериками і нервовими зривами.

У нас було те, що можна назвати інтелектуальним зв’язком. Заради мене Глаша вивчила українську, а я заради неї став читати Мережковського. Я відчував, як у вогні цієї розумової близькості зникають вікові, національні відмінності, згорають мої ідеали краси, залишаючи в центрі неопалиму Глашу — мій ідеал, до якої я прив’язувався щораз сильніше. Я не знаю, чому ми досі не були разом — адже з її боку я відчував не меншу симпатію. Можливо, тому що ми надто любили той неспішний ритм, в якому проходили наші зустрічі? Можливо, тому, що нам не хотілося переходити з «Ви» на «ти»? Хотілося зберігати якусь свіжість почуттів, любов на відстані, що завжди значно романтичніша, аніж життя в одній квартирі? Почасти я не хотів зближатися з нею ще й тому, що Глаша надто добре до мене ставилася — і я боявся, що та трепетність наших почуттів відійде, коли ми дізнаємося, в кого які хронічні хвороби, хто як голить ноги, яка з вигляду наша спідня білизна в кошику для прання та інші, загалом терпимі, проте нищівні для тонкої романтики речі.

З іншого боку, заворожувало те, що ми зробили з нашого спілкування — у мене складалося враження, що ті стосунки, які ми мали, знаходилися так високо над буремним океаном життя, що з ними нічого не могло статися, жодні потрясіння не могли зачепити їх. Я відчував, що з цими стосунками можна увійти у вічність.

На пероні підбігаю до вагона й підхоплюю її, розчервонілу, пишну, на руки. Аглая, знайомтеся.

— Ну што, Глаша, с прієздам! І граф Воронцов з тобою!

— Рятуй нас. Ми погоріли, — сказала вона і Федір обійняв її ще раз.

— Аглаюшко, — сказав він їй уже в машині. — Наші плани дуже категоричні. Зараз їдемо до мене — щільно снідаємо і довго відпочиваємо. Далі — обід у ресторані з терасою на Дніпро. Потім — гуляємо на Трухановому і катаємося на чортовому колесі. А ввечері нас чекають у гості Ландоші.

— Це програма реабілітації біженців? Мені подобається, — відповіла вона, тримаючи на колінах клітку з графом Воронцовим, який невдоволено лупав на світ зеленими очима. — Особливо актуально буде з’їздити до Ландошів. Мені їх бракувало в організмі, як вітаміну якогось. Треба підрівняти психіку після Москви. Як там їх Слимак і їхня Кішка?

— Затівають щось лихе, — пожартував Федір. — Один їсть листя салату і слюнявиться, інша цілий день дрихне.

— Я теж так хотіла б. А що там ілюмінати? — Глаша знала про інтерес Вадіка до конспірології, — в цьому вони з Ландошами дивовижно збігалися. — Як сам Вадік Ландош?

— Мирно сяє. Недавно в тісному родинному колі їли з дружиною гриби, відтоді захопилися телесеріалами, кажуть, там грибні коди йдуть землянам. А так, загалом, вісті апокаліпсису. Святий старець Серафим Саровський явився монахині Ніколаї, закликав ставити хрести біля джерел, бо буде зникати вода.

— Он як? У нас православний люд навіть не чув такого, — відповідала на те Глаша. — А про десницю Сатани у вас тут чули?

— Нєа, розкажи, — кинув він, припалюючи сигарету.

— Я у вікно буду, — виправдався Федір. Був ранок, повітря з вікна машини приємно тріпотіло сорочкою.

— О, це дивовижна історія. У Твері недавно проходив хресний хід, в якому несли мощі святого Георгія Переможця. І мощі ці трималися у спеціальному контейнері, у вигляді благословляючої десниці. І тут виявилося, що весь православний люд лобизав зовсім не благословляючу десницю, а десницю Сатани.

— Тобто?

— Ну там, трохи інакше пальці було складено. Не так, — Глаша показала, як тримає руку на іконах Ісус. — А ось так. Як Оззі Озборн. Типу, хеві-метал. А на Водохреща цього року у нас в Єкатеринбурзі святу водицю з пожежного водовоза продавали по шістдесят рублів за літр чисту, а брудну задурно давали.

— А, я читав. Це там, де номер в пожежної МНС був «666»? Дивилися, як же. У нас тут якось печальніше, ніж у вас. Хто сидить, хто тільки чекає, щоб сісти. У нас все тихо, Глашо, як у болоті. З’їздив, до речі, на Одеський кінофестиваль недавно,