Читати книгу - "Як течія річки"

наготувався випити її, але сокіл знову піднявся в повітря й став падати на нього. Чингісхан влучно змахнув мечем і пробив йому груди.

Але цівка води, що стікала зі скелі, пересохла. Вирішивши напитися нехай там що, Чингісхан видерся на скелю, шукаючи джерело. На його подив, там справді була калюжа води, а посеред неї лежав труп змії, однієї з найотруйніших у тій місцевості. Якби він напився води з тієї калюжі, його вже не було б у світі живих.

Чингісхан повернувся до свого табору з мертвим соколом у руках. Він наказав зробити з птаха золоту скульптуру й вигравіював на одному з крил:

«Навіть коли друг робить щось таке, що тобі не подобається, він залишається твоїм другом».

А на другому крилі наказав зробити такий напис:

«Якщо твій вчинок спричинений люттю, він завжди закінчується крахом».

Спостерігаючи за чужим садом

«Запропонуй дурневі тисячу розумних голів, але він захоче мати тільки твою», – каже арабське прислів’я. Ми почали садовити сад свого життя, а коли подивилися вбік, побачили сусіда, який спостерігав за нами. Він неспроможний зробити нехай там що, але полюбляє говорити всілякі дурниці про те, як нам слід засіювати наші дії, садовити в землю наші думки, поливати наші здобутки.

Якби ми звертали увагу на те, що він каже, то працювали б на нього, й сад нашого життя перетворився б на ідею нашого сусіда. Ми забули б про землю, обробляючи яку, пролили стільки поту, подарували їй стільки благословень. Ми забули б про те, що кожен квадратний сантиметр землі має свої таємниці, які лише терпляча рука садівника може розшифрувати. Ми більше не звертали б уваги на сонце, на дощ, на зміну сезонів, а зосередилися б лише на тій голові, яка шпигує за нами.

Дурень, якого турбують проблеми нашого саду, ніколи не турбується про власні рослини.

Ящик Пандори

Протягом одного ранку мені надійшли три повідомлення з різних континентів. Електронне послання від журналіста Лауро Жардіна з проханням підтвердити деякі відомості, опубліковані в статті про мене й де згадувалася ситуація в Росиньї[1]. Телефонний дзвінок від моєї дружини, яка щойно повернулася до Франції: вона показувала нашу країну подружжю наших французьких друзів, й ті обоє були налякані й розчаровані побаченим. І нарешті журналіст мав узяти в мене інтерв’ю для одного з російських телеканалів: він запитав у мене, чи правда, що в моїй країні між 1980 і 2000 роком було вбито злочинцями півмільйона людей.

«Звичайно, неправда», – відповів я йому.

«Але ж я запозичив цю інформацію в одного з провідних бразильських інститутів», заперечив він.

Я йому нічого не сказав. Насильство в моїй країні перетинає океани, гори й досягло навіть Центральної Азії. Що тут казати?

Щось сказати про це не досить, бо слова, які не перетворюються в дії, «приносять чуму», як висловився Вільям Блейк. Я намагався зробити все, що міг: створив інститут разом із двома мужніми жінками, Ізабеллою та Йоландою Мальтароллі, де ми намагаємося дати освіту, ніжність і любов трьомстам шістдесятьом дітям із нетрищ Павано-Паванзиньйо. Я знаю, що тисячі бразильців роблять набагато більше, працюючи мовчки, без офіційної підтримки, без приватної допомоги, аби тільки не дозволити взяти над собою гору найгіршому з ворогів: розпачу.

Був час, коли я вважав, що коли кожен робитиме свою справу, ситуація зміниться. Але в ту ніч, споглядаючи засніжені гори на китайському кордоні, я відчув сумнів. Можливо, навіть якщо кожен робитиме свою справу, лишатиметься місце для істини, яку я завчив ще дитиною: «Сила не чує правди».

Я знову дивлюся на гори, освітлені місяцем. Невже й справді проти сили немає аргументів? Як і всі бразильці, я намагався, боровся, силкувався вірити, що одного дня ситуація в моїй країні зміниться й поліпшиться, але з кожним роком становище тільки погіршувалося, незалежно від того, хто правив країною, від партії, яка перебувала при владі, від економічних планів або від їхньої відсутності.

Насильство мені довелося бачити в усіх кутках світу. Пам’ятаю, одного разу в Лівані, відразу після нещадної війни я прогулювався руїнами Бейрута з подругою, Сеулою Саад. Вона сказала, що її місто перетворювалося на руїни сім разів. Я жартівливо запитав, чому вони так уперто його відбудовують, а не перенесуть в інше місце. «Бо це наше місто, – відповіла вона. – Бо людина, яка не шанує місця, де поховані її предки, буде навіки проклята».

Людське створіння, що не шанує свою землю, не шанує й себе самого. У давньогрецькому міфі про створення світу, один із богів, розлючений вчинком Прометея, який викрав вогонь, зробивши людину незалежною, послав Пандору, щоб вона одружилася з його братом Епіметеєм. Пандора взяла із собою ящик, який їй було заборонено відкривати. Але так само, як у Єви в християнському міфі, її цікавість виявилася сильнішою: вона підняла віко, бо хотіла побачити, що там усередині, й у ту мить усі нещастя світу вихопилися назовні й розсіялися по землі.

Лише одна річ залишилася там: Надія.

Тому попри те, що все свідчить про протилежне, попри мій смуток, попри моє відчуття безпорадності, попри моє переконання натепер, що нічого не поліпшиться, я не повинен втрачати єдиного, завдяки чому живу: надії – слова, над яким так часто іронізують псевдоінтелектуали, що вважають його синонімом «омани». Слова, яким так часто маніпулюють політики, котрі дають обіцянки, що їх не можуть виконати, і ще більше роздирають серця людей. Це слово часто супроводжує нас уранці, ми завдаємо йому смертельної рани протягом дня, вночі воно помирає, але відроджується зі світанком.

Атож, є прислів’я: «Сила не чує правди».

Але існує також вислів: «Поки живу, зберігаю надію». І я більше вірю цим словам, коли дивлюся на засніжені вершини гір на китайському кордоні.

Як частина може вміщувати в собі все

Ми зібралися в домі художника родом із Сан-Пауло, який живе в Нью-Йорку. Розмовляємо про янголів і про алхімію. У якусь мить намагаюся пояснити іншим гостям алхімічну ідею про те, що кожен із нас містить у собі Всесвіт – і відповідає за нього.

Я змагаюся зі словами, але мені не щастить створити добрий образ. Художник, який слухав мене мовчки, попросив усіх подивитись у вікно його студії.

– Що ви там бачите?

– Вулицю, – відповів хтось.

Художник заклеїв шибку папером, щоб вулицю не стало видно. Потім складаним ножиком він вирізав у папері квадрат.

– А якщо хтось подивиться сюди – що він побачить?

– Ту саму вулицю, – відповів інший гість.

Художник зробив у папері кілька квадратів.

– Отже, якщо кожен отвір