Читати книгу - "Як течія річки"

у цьому папері показує одну й ту саму вулицю, кожен із нас містить у собі той самий Усесвіт, – сказав він.

І всі присутні заплескали в долоні – так їм сподобався його образ.

Музика, яка лунала в каплиці

На день мого народження Всесвіт нагородив мене подарунком, який я хотів би розділити зі своїми читачами.

Посеред лісу, розташованого поблизу маленького міста Азерекс, на південному сході Франції, стоїть невисокий пагорб, порослий деревами. Посеред літа, коли у Франції померли від спеки п’ять тисяч людей, а температура сягала сорока градусів Цельсія, ми не мали особливої охоти перетинати кукурудзяне поле, цілком знищене спекою. Але я сказав дружині:

– Колись, повертаючись від аеропорту, я вирішив перетнути отой ліс. Дорога тоді здалася мені дуже гарною. Чи не хочеш по ній пройтися?

Кристина побачила білу пляму між деревами й запитала, що то є.

– Невеличка каплиця.

Я сказав, що дорога проходить побіля неї, але того єдиного разу, коли я її проминав, вона була замкнена. Ми звикли спостерігати гори і поля й знаємо, що Бог перебуває повсюди й немає потреби входити до будівлі, спорудженої людськими руками, щоб зустрітися з Ним. Нерідко, під час наших тривалих прогулянок ми мовчки молилися, слухаючи голос природи й розуміючи, що світ невидимий завжди виражає себе через світ видимий. Через півгодини після того, як ми увійшли до лісу, з’явилася каплиця й у нас виникли неминучі запитання: хто її збудував? Навіщо? На честь якого святого чи святої?

Та наблизившись до каплиці, ми почули музику й голос, який, здавалося, наповнив радістю повітря, яке нас оточувало. «Коли я тут проходив минулого разу, то не бачив цих гучномовців», – подумав я, і мені здалося дивним, що на стежці, якою дуже рідко проходили, хтось надумав прилаштувати музику.

Тепер двері каплиці були відчинені. Ми ввійшли й, здавалося, опинилися в іншому світі: каплиця була освітлена ранковим сонцем, над вівтарем виднівся образ Непорочного Зачаття, три ряди лав, а в кутку дівчина років двадцятьох акомпанувала собі на шестиструнній гітарі й співала, не відриваючи погляду від святого образу, що висів перед нею.

Я запалив три свічки, які зазвичай запалював щоразу, коли вперше приходив до незнайомої церкви (для себе, для своїх друзів і читачів, для своєї праці). Потім обернув голову й подивився назад: дівчина помітила нашу присутність, усміхнулася й грала далі.

Відчуття Раю, здавалося спустилося на нас із неба. Ніби відчуваючи, що відбувається в моєму серці, дівчина поєднувала музику з тишею, під час якої молилася.

І я відчув, що переживаю незабутні хвилини у своєму житті – мене навідало те відчуття, що зазвичай опановує нас, коли магічна мить уже минула. Я перебував тут весь цілком, без минулого, без майбутнього, живучи лише цим ранком, цією музикою, цією розслабленістю й несподіваною молитвою. Я ввійшов у стан обожнювання, екстазу, вдячності за те, що я живий. Після рясних сліз і через мить, яка мені здалася вічністю, дівчина зробила паузу, ми з дружиною підвелися, подякували їй, і я сказав, що хотів би надіслати їй подарунок за те, що вона наповнила миром мою душу. Вона відповіла, що приходить до цієї каплиці щоранку, й що така її манера молитися. Я наполягав, що хочу зробити їй подарунок, вона завагалася, але зрештою дала мені адресу монастиря.

Наступного дня я надіслав їй одну зі своїх книжок і незабаром одержав від неї відповідь, що того ранку вона покинула каплицю, переповнена радістю, бо подружжя, яке туди ввійшло, прилучилося до поклоніння Богові й до чуда життя.

Простота каплички, голос дівчини, ранкове світло, яке все затопило, укотре показали мені, що велич Бога виражає себе в простих речах. Якщо хтось із моїх читачів проминатиме невеличке містечко Азерекс і побачить каплицю посеред лісу, нехай зайде туди. Якщо це буде вранці, він почує, як молода дівчина славитиме Творіння своєю музикою.

Її звуть Клавдія Кавежир, а адреса в неї така: Спільнота Нотр-Дам де л’Орор, 63850 – Оссун, Франція. Безперечно, вона буде дуже рада одержати поштову листівку.

Озеро Диявола

Я милуюся чудовим природним басейном поблизу села Бабінда в Австралії. До мене підходить тубільний юнак.

– Обережно, не посковзніться, – каже він.

Невеличке озеро оточене великими каменями, але вони залягають міцно й по них можна пройти.

– Це місце називається Озером Диявола, – провадить хлопець. – Багато років тому Оолона, вродлива аборигенка, одружена з воїном, який жив у Бабінді, закохалася в іншого чоловіка. Вони втекли в ці гори, але чоловік Оолони наздогнав їх. Коханець утік, а Оолону чоловік убив і вкинув у ці води.

Відтоді Оолона зваблює всіх чоловіків, які наближаються до озера, своїм утраченим коханням і душить їх у своїх водяних обіймах.

Згодом я розпитав власника невеличкого готелю, що стоїть над Озером Диявола.

– Це може бути й забобон, – прокоментував він. – Але за десять років тут утопилися одинадцять туристів, усі – чоловіки.

Мрець у піжамі

Я прочитав на порталі новин в Інтернеті: 10 червня 2004 року в місті Токіо знайшли мерця в піжамі.

Ніби нічого дивного; на мою думку, більшість людей помирають у піжамі в таких випадках:

• вони помирають уві сні, що є справжнім благословенням;

• вони помирають в оточенні родичів або на лікарняному ліжку – у такому разі смерть настає не відразу, і ми маємо час підготуватися до появи «небажаної гості», як назвав смерть бразильський поет Мануел Бандейра.

Далі в повідомленні було сказано: він помер у своєму помешканні. Проте, виключивши гіпотезу з лікарнею, ми залишаємося при думці, що він помер уві сні, не страждаючи, навіть не усвідомлюючи, що не побачить світло наступного дня.

Але залишається ще одна можливість: напад бандита, який спричинив смерть.

Хто знає Токіо, тому відомо, це грандіозне місто є одним із найбезпечніших місць на світі. Пригадую, як одного разу я зупинився пообідати зі своїми видавцями перед подорожжю по внутрішніх регіонах Японії, а всі наші валізи залишилися на видноті, на лаві, що стояла за автомобілем. Я відразу сказав, що це дуже небезпечно, немає сумніву, що хтось проходитиме мимо, побачить наші валізи і зникне з нашим одягом, документами та всім іншим. Мій видавець усміхнувся й порадив мені не турбуватися – він не чув про подібне давно (і справді нічого з нашими валізами не сталося, попри те, що я перебував у напрузі протягом усього обіду).

Але повернімося до нашого мерця в піжамі: там не було жодного знаку боротьби, насильства чи чогось подібного. Офіційний представник столичної поліції в інтерв’ю одній із газет, заявив з усією переконаністю, що