Читати книгу - "Синій зошит"

У мандрах живеш почасти ніби ще до себе, а почасти — після себе. Та головна засторога в мандрах — зберегти серце. Не вичовгати його, як підметки.

Призвичаюйся ходити босоніж. Навіть у обувці ходи так, ніби ходиш босака.

Високий чин уміщує слово «чинити». Весь час щось чини. Накопичуй учинки. Се комора твоїх нетлінних скарбів. І вищий чин служіння.

Пам’ять — не в пам’ятниках. Однак люди люблять їх ставити людям — ідоли в камені та металі. Якби моя воля, я б клав пам’ятники хіба що корові, бику, вівці, куриці, собаці, яблуку, сливі, винограду, помідорі, капусті, часнику… Тому, що приденно нам служить, що годує нас. Мені під смак мудрий гумор одного великого чоловіка, якому хотіли здвигнути пам’ятник у Римі ще за його тривку. «У скільки се обійдеться римлянам?» — поцікавився той. «У шістдесят золотих», — відповіли власті. «Дешевше вийде, якщо я постою на постаменті живим», — сказав великий римлянин. Його й досі пам’ятають і без пам’ятника.

Правдива пам’ять — нерукотворна.

Ще раз про довгожительство. Довго вчися — і будеш довго жити. І плекай звичку діяти. Дія мучить, але й учить. І освіжає, кріпить нас. Труди праведні подовжують дні, не дають пощезнути, як пустоцвіту. Мене один можновладець із Москви називав і так: «нещезновенний старик».

Розумний дурному толерує й благоволить. Дурень же ніколи не любитиме розумного.

Дві міри бажання. В бажаннях наших, як і в усьому, має бути розрахунок. Як у крамниці. Бажай лише стілько, за скілько зможеш розплатитися. Бажай стілько, скілько, в разі чого, зможеш покинути і не гризтися втратою. І так у всьому.

Ціни і цінності

Як файно віншували запорожці тим, кому вручали гетьманську булаву: «Дай тобі Боже лебединий вік і журавлиний крик!»

Будь дитиною! Зберігай відчуття, що в тебе — всього з лишком. У природній мудрости своїй діти вважають, що їм досить хисту і снаги, аби мати те, що їм треба. І що вони гідні того, аби мати се.

Дослухаймося, як кличе нас природа. Косиця кличе пахом. Дерево — плодом. Животина — покірною відданістю. Птиця — співом. Риба — пругкою силою. Комашня — потішною музикою. Ріка — свіжістю. Гора — схованою силою. Луг — розлогою красою. Поле — ситим спокоєм. Небо — пречистим безміром. Звізди — чаром потойсвіття. Камінь — непорушною твердістю. Сніг — сліпучою чистотою. Дощ — спасительною щедрістю…

То не просто звуки і барви — то поклик і гоєння.

У перші три секунди ми «впізнаємо» людину: які добра чи загрози може вона нам принести. Се відкриває нам глибинне нутряне чуття без участи розуму і досвіду. При зустрічі з новою людиною я маю звичку проказати подумки: «Господи, дай їй добра і щастя». Таке нечутне віншування все’дно вловлює чужа душа — і настроєність незнайомця до тебе складається по-иншому. Я се відкрив і випробував на звірах у свою лісову бутність. Можна було обходитися без звуків і рухів: звірі майже поголовно відчували мою нутряну приязнь і бажання їм добра. Зчитували стан мого серця. Так я долав їх ворожість, прихиляв до себе і мав від них хосен.

А ми — ті ж звірі, лише підкультурені поступом.

Вже нині, в оцю мить, цінуй те, що маєш. Не чекай, поки час змусить тебе зробити се.

Бо тоді вже тої цінности може не бути.

Правда має дивовижну силу міняти нас. Від самого кореня міняти. Коли говоримо правду — собі та иншим — вона стає частиною нашого минулого.

А брехня — долею майбутнього.

«Старим тяжко», — гнітяться люди. Так, старим буває тяжко, але до сього часу ніхто не придумав иншого способу прожити довше.

Наймирніший народ — українці. Бо хто ще своїх ворогів називає «воріженьками»?!

Мирний народ — сильний народ, бо мир старший за войну.

Коли після парення у своїй лазенці і вимокання в глиняній купелі я запарюю чай із дванадцяти зіль, у мою хижу заселяється ще одна душа — душа трави.

Найчастіше удача приходить до того, хто її не потребує. Удачу можна обійти, і вона весь час буде тебе наздоганяти.

У кождого свої цінности. Для прикладу: були два браття — багатий і бідний. На Різдво багатий брат надіслав бідному картку з гратуляцією і підписав: «Йоганн Бетховен, власник маєтку». Бідний брат відправив у відповідь своє вітання, яке підписав: «Людвіг Бетховен, власник голови».

Є ціни і є цінности.

Мірка доброї роботи. Коли я був малим, дідо раяв мені: «Роби все так, як робиш для себе». Коли я набрав літ, учені люди повчали: «Роби так, як книжка пише». Коли я зріс у дусі, я сам дійшов розуміння: «Все робити треба — як для Бога».

Не тонуть, падаючи у воду. І тоді, коли борсаються у воді, теж не тонуть.

Тонуть, коли стоять у воді.

Те, що робиш нині, важніше за те, що збираєшся робити потім. Що було — того вже не немає. Що буде — того ще немає.

«Коли-небудь зробиться» — се тепер. «Хто-небудь зробить» — се ти.

Всі ми різні у своїй схожости. І схожі у своїй різности. Те, що хтось може, можеш і ти. Те, що ніхто не може, не зможеш і ти.

Я такий, як ти. Ти такий, як я.

Всі великі войовники вигравали войни до їх початку. Всі великі перемоги зіткані з дрібних поразок.

Коли в роботі не помічаєш час, робота буде виграшною. Якщо в праці не б’єшся за результатом, вислід буде добрим.

Про цінности. Золото і в болоті не стає міддю.

Годуйте одне одного любов’ю

Проникливі чоловіки і жінки впізнаються, що вони — одне для одного. Так сходяться дві половинки, аби зіллятися водно. Вибір жінки: він має добувати і захищати. Вибір чоловіка: вона має давати йому снагу, щоб добувати й захищати. Чоловік віддає — жона приймає. Ми й тілесно, своїми органами, так виліплені.

Жінка веде чоловіка. Веде енергією любови. Се — пестощі, лагідність взору, теплота слів, нутряна посмішка, милосердя, мислений посил любови на відстані.