Читати книгу - "Карби і скарби. Посвіт карпатського світу"

король, непоказний з вигляду, але рукатий Матій? Хіба що – князь дерева.

По ньому залишилася приповістка: «Дерева – се худоба Божа».

Казанка про хлів

Навмисне загаювався на вулиці, щоб зачинили зсередини хату, і він мусив проситися до вуйка Тимка в хлів. Корови, сопучи, дозбирували потрачені стебла. Кінь хляпав губами, обмахувався хвостом. Ціпкали в гнізді під сволоком ластів’ята. Зухвало тріщав під сідалом цвіркун. І він під вуйковим плечем у тісних яслах тріщав своїми допитуваннями:

«Чому ви спите в хліві?»

«Треба десь спати».

«А чому тут? У хлівах спить лише худоба».

«Що худобі добре, те й людині годиться. Придивляйся до поводження звірини – і будеш знати, чого сам триматися. Пий там, де кінь п’є. Кінь поганої води не питиме ніколи. Стели постелю там, де кішка вкладається. Кусай садовину, котру червак торкнув. Сміло бери гриби, на які комашня сідає. Саджай дерево там, де кріт риє. Хату клади на місці, де змія вигрівається. Криницю копай там, де птиці кубляться в спеку. Лягай і вставай з курми – і матимеш золоте зерно дня. Споживай багато зеленого – і матимеш спритні ноги й дуже серце, як у звіра. Плавай часто – і будеш на землі чутися, як риба у воді. Частіше поглядай у небо, ніж під ноги, – і будуть думки твої ясні й легкі. Більше мовчи, ніж говори, – і в душі твоїй поселиться тиша, а дух буде мирним і спокійним…»

«Але я, вуйку, хочу бути дужим і смілим».

«А смілість – то і є спокій серця. Колись ти до цього й сам дійдеш».

«І все це знають звірі?!»

«Ще більше знають, бо їхній розум не замулений жадобою, заздрістю й страхом».

«Виходить, вуйку, звірі ліпші за людей?!»

«Що тобі повісти? Виходить, що в дечому ліпші. Коли наш Господь мав народитися, була зима. Його батько й мати мусили критися, поневірялися околичними дорогами, аби їх не впізнали. Не мали де притулитися. І віслюк їх притомився, і Йосип збив ноги, а Марія вже мала народжувати. До яких заїздів не завертали – не було для них місця. Не було, бо не хотіли їх приймати. Коли вже вкінець зневірилися – хоч під скелею ночуй – котрась господиня змилосердилася й пустила їх до стайні. Там, у яслах, і прийшов у світ маленький Ісусик. Буря, що зветься там самум, торгала дверима, жбухала в щілини гострим піском, дихала холодом пустині. Немовлятко зігрівали своїм диханням буйволи, ці неповороткі, лахматі, брудні тварини. Вони перші дали йому своє тепло. А вже потім прийшли несміло глянути на Божого Сина нужденні люди, що випасали по крем’янистих горбах кіз і овець. Убогі, вони ще й принесли для породіллі якісь дарунки… Ось як воно простелилося. Не в палаці, не в пишному храмі почав земну путь наш Бог, а в хліві між бидлятами. Не царі його приймали, не знатні священики, а прості пастухи, що й читати не вміли. Вони складали простенькі пісні про це диво й передавали одне одному, щоб не загубити слова. А відтак Ісус навчив їх молитов. Вони не вміли їх записати… Галілейські рибарі збиралися ночами в халупах, не світячи, аби разом промовляти ті молитви. Заронені в мозок і серця, як іскри, розносилися вони по горах і долинах. І вогонь віри не гас. Збиралися нишком по хлівах і робітнях, аби не занапастити родину. Бо за це могли й розіп’яти. Нужденні збирачі лахміття й битого скла ходили околицями Рима, міняючи скляні друзки на дзвін щирого слова. Гонителі й не здогадувалися, які високі духом ці голодранці… Жони-македонянки ховалися в диких горах, аби співати святі псалми, донесені сюди з чужих країв. Не всі слова їм були зрозумілі, тому вони весь час збивалися й верталися до початку. Добре, якщо хтось міг пояснити їхнє значення. Більше підказувало серце. І знову спотикалися на якомусь химерному слові, і знову починали наново. Аж поки їхні пісні не вирівнялися, не виструнчилися, як молоді сосни. Співи слухали птиці й звірі, бо вони мусили хоронитися від лихих людей… Ось тобі моя казанка про хлів і про те, що з нього пішло».

Пташка-домашка

До часу вона пішла з цього світу, бо й дочасно і прийшла на нього. Породілля ткала, коли напали нечекані перейми. Скрикнула й м’яко зсунулася з крісельця. На крик хтось приспів і вздрів у клоччі дитинча, що ручкою перебирало нитки. Змили писклю – дівойка! Старина казала, що це добра познака, що доля піде їй у нитку. Люди щось знають, та не все. Нитки з нею були до останку, а доля не стелилася. Дівчатко росло хупавеньким, бліденьким, із ручками й голоском тоненькими, як ті нитки. Холод діймав ріденькі кісточки й під овечою гунею. Видати, не нагрілася тілесним матірним теплом. Зате духом грілася. До Гафки липло все те, що йшло від красного слова – молитва, співанка, казка, приповістка.

До ярнього Юри на двір не потикалася. А тоді плела вінчики й вішала на роги козам, коровам і баранам. Їх переганяли через курище зі скіпок глоду й терену, щоб множилися, як той попіл. На їхній маржині, що йшла в полонину, були найрясніші Гафині вінки. Дівки співали ладканки. Ґазда сплітав із сіна колесо і, підпаливши його, пускав двором. А ворітницю забивав дерновищем і вербовим кіллям, аби босоркані не сікалися обійстя.

У борозну й на випаси Гафу не пускали – сама як ягничка. Інші дівки бавилися й бурхливо дівували, а вона все при матері, як друга тінь. Пташка-домашка. Та кажуть, що своє Бог і в запічку помітить. І ті, кому це треба. Прибився леґінь із гайналів, що виходив сюди на кісьбу. Хлопчище справний і збідований. Гафин вітець, заможистий верховинець, міркував так: хто в бідності не був, той і гаразду не зацінить. Тому й не перечив їх прилюбу. Усе йшло до вінця. І тут по карпатських теренах почали рекрутувати придатне чоловіцтво на шахти Франції та Бельгії. Записався й Олекса. Збирали їх так нагло, що в суботу вони повінчалися з Гафою, а в неділю до розвиднення хлопці вже сиділи на возах. Із-за столу – у дорогу. Так і не лягли молоді разом.

Правда, устигла Гафія довершити вишивану сорочку Олексі й набрати бісерну тасьму на капелюх. І запакувала це разом із шитим обрусом і платинками, в’язаними рукавицями і капчурами. Олекса пішов у світи, а вона лишилася, як на цідилку – не дівиця, не вдовиця й не жона. Батько прирубав для неї з сіней світличку, брат Матій витесав обстанову, скриню і малі кленові кросенця. Бо це перше, що просила сестра.

Якось це само до неї приліпилося – ткання й вишивка. А може, так збавляла безмір часу, гнітила в тому занятті гіркоту самотини? Чи, може, подвигла її перша цидула від Олекси?

«Мила моя Гафійко. З поклоном пише тобі Алексій із чужини. Рвуся до тебе гадкою і серцем, і рука дрижить із пером гірше, ніж із молотом у підземній бані. Усе слава Богу: і робота, і живот. Одна біда – коні. Коні, що тягають теліжки з вуглям. Сліпі від темряви й усі темної масті, бо вугільний пил уївся їм у шкіру. Вони не піднімають голів і сплять стоячи. Їм не треба нічого казати, чують усе на скрип, на брязкіт. Але й тепло людське чують. Коли ти поруч, боязко нахиляються до тебе. Нас піднімають з ями хоч на ніч і на недільний день, а вони тут навічно. Коли здихають, їх і