Читати книгу - "Карби і скарби. Посвіт карпатського світу"

тоді не піднімають, а загрібають у породу. Я не можу довго видіти цих коней, тому попросився в глибші шурфи, де коні не пролізають. Звідти вигрібати вугля можуть лише люди. Зате тутки більше й платять. А запас біди не чинить, як той казав.

Платять справно. Боюся тобі й казати скільки, щоб не вректи. Якщо Бог погодить, за кількоро літ будемо зі своєю хижкою і худібкою. Ще й хащі прикупимо. А вберю будеш носити таку, що мадярським паніям і жидівкам і не снилася. По неділях їмо тут білий хліб із пахучими білими ковбасками. І запиваємо білим пивом. Та не це мене тішить, а твій обрус, на якому я розкладаю їство. Так, як дома. Платинки все ще пахнуть твоїми руками. А душу гріє твоя сорочка. Пройдуся в ній і в крисані, підбитій рясними оздобами, – пан над панами в шахтарському петіт-вілі.

Солодка Гафійко, якби ти знала, як добре бути на землі, під Божим сонцем. Я лише тепер це спізнав. Люди бояться гробової ями в п’ять ліктів, а що казати про сиру, дику підземну пустош, у якій ми, як черваки, довбаємо чорну лаву! Серце німіє, коли чуєш, як зриваються непідперті брили, прибиваючи людей. Перехрестиш закурену твар і б’єш кайлом далі, бо мусиш своє нарубати за день. Закон тут, як і в лісі. Лише земля гірше жере людей, як дерево. Та чомусь коней мені, гріх казати, ще більше шкода…

Кланяйся, дорога моя, усім, кого я знаю й хто знає мене. А в першу голову – нашим смерекам, котрі мені й тут пахнуть із твого шитва. Лишаюся при вірі й надії, Алексій».

По тому прийшов від нього ще один лист, а затим – як відтяло. Світ ухопила заворуха. Вітер і сюди доносив гар війни. Леґінів із Верховини рекрутували вже не на роботи – на фронти. А Гафія ткала й вишивала. Що знала робити?

Глухо, як прихований часомір, цоркали її кросна, присвічені лояним каганцем. Нитки струнами бігли рамою в теплий закамарок. Пальці наосліп перебирали їх, пропускаючи човник. Коли поперечна нитка влягалася між повздовжніми, стукало бердо. Сірі промені ниток стискалися в полотно. Гафія «прибивала» їх ще й вільховим гребенем. Це коли ткала під саржу й атлас. Полотно виходило тоненьке й аж іскрилося на оборках, як іній. І цупке таке, що можна було ним каміння носити. Аякже, коноплі на нього чесалися з м’яких ґрунтів. Або льон, який дід вимінював у польській стороні на темний гірський мед і круги сиру. Гроші не мали такої сили.

А що вже казати про цінність її ткання! Відданиці марили таким приданим. Гафіїн же яловий посаг лежав у скрині. Ткала для інших. І вишивала. Що то були за дивовзори! Не просто барвне мереживо, а закликання долі, тиха молитва. А може, й направду це був «тайнопис роду», як казав Тимко. «Те, що важко переказати словом і співаницею, вона сподобляється передати вузликами барв і ладом узорів. Либонь, і сама не знає, звідки це точиться. Просто безпомильно “списує” те, що бачить зряче серце, що нашіптують їй давні голоси. І так ця красна правда перетікає з віку у вік, з роду в рід. Милує око й наповнює свіжою радістю серце». Про їхню Гафію казав. Так, аби вона не чула, бо тітка палилася лицем, як вишита ружа з фарбованих калиною ниток. Звідки та кров бралася в жінки, що дні збувала з голкою, а вечори – над кроснами?

Та не це дивина. Звідки бралася та ряснота і яснота кольору?! Наче виспіваний, а подекуди виплаканий, зливався він на полотнину. І кликав до сміху, до танцю, до любовної гри чи до мрійливої задуми, до світлого смутку, до сердечної рівноваги, до очисного плачу душі… Стільки мудрої сили променило біле сяйво Гафіїного шитва! Як Тимко прописав сенс свого буття в Дерево Правди, так Гафія вшила свою нетрачену жіночу й матірну любов у полотно.

Спокій і тиша дрімали у вишитих листочках, небесна погідність – у фіялках і голубах, сонячна стиглість – у колоссі, веселість і вогненна жага яскріли в ружах і мальвах. Завитки безконечників, звізди й місяці, дерева й листя, квіти й трави, лози й грона, зозулі й соколи, когути й кури, зерно й перевесла… Усе це ряхтіло, сміялося, жило осібним життям. Тканина якось і не помічалася під ним. Хто вміє, то вміє всяко. Гафія й самими чорними нитками виводила якусь значущу таїну, строгими хрестиками викрешувала з білизни найглибше світло. Так, світло радості – ось що било в очі тому, хто входив у їхню світлицю, припараджену тітчиним творивом. То були другі ікони в хаті. Не дивно, що Гафія за роботою або молилася, або тихо співала. Так і бринить те звучання в плетиві її узорів.

Найтоншою, найшляхетнішою була її вишивка білим по білому. Ясне на ясному. Срібло на снігу. Сонце в прозорій воді. Хмаринка в небесній чистоті. Правда, вишивала так рідко, бо мало хто це розумів і цінував. Білим вишивала радше для хворих. Щоб око знаходило спочинок на ніжних, лагідних мережках, а тіло черпало з них приховану силу. Видати, ці сорочки справді вбирали в себе болість і чорноту гріха. Тітка Гафія молилася над ними найдовше. І вишивала їх по четвергах до півночі.

Найбільше любила обруси. І обдаровувала ними рідню. Ті чекали на них, як на чудесні дари. Обруси були для образів і для рам із світлинами, для княгинь-наречених, для непорочного крижма в колиску, для проводів небіжчиків, для сватів – плечові. Навіть найпростіші втиральники і стирки з грубого «товстина» тітка прикрашала веселими когутиками чи кониками. Як не як – до лиця їх тулиш і до столу. З рушників діти вчилися читати. Уранці кожне хотіло першим ухопити втиральник із двома зозулицями, що цілувалися дзьобами. Поверху над ними жовтком цвіло сонечко, обрамлене вишитим написом: «Рання пташка росу п’є, а пізня – слізки». Милися річковою водою з каді й бігли босоніж у росу. Щоб день їхній починати по-писаному. Та ряднина була для дітні. А на рушнику для дорослих був інший напис: «Не журися завтрашнім, бо кожен день має свій план». То їй надиктував Тимко.

Руки мала Гафія такі, що аж світилися. Клала стібки ретельно, чисто, аби нитка не рвалася й не ґудзувалася, аби шиття було рівненьким з обох боків. Не раз треба було пригледітися, щоб вирізнити лице від вивороту. Одіж – то друге наше тіло. А тіло відчуває щось таке, що не чують вуха і не бачать очі. Тілу треба годити, розуміла тітка Гафія. І не лише м’якою теплотою полотна, але й шитими орнаментами, котрі підживлять його снагою гармонії.

Дівкам і молодицям тітка шила «рамовані» сорочки з тонкого льону. Вони «морщилися» на грудях і рукавах і оздоблювалися триколірними стрічками. Вишивання велося двома нитками – грубим швом і тонкою сіточкою, у яку лягали ряди хвильок, кривульок, зубців, плетінок, віночків, звізд і ромбів. Були рукави на ружі й маки, були з веселковими птицями, з «тройзернятами», з «хрещатою команичкою», з «винними галузками», зі «стебличатими стовпцями».

На платах, перемітках, фартухах рясно цвіли віхті косиць і співали птиці. Усе це спочатку виписувалося на полотні грифликом, а затим вишивалося гладдю, заполоччю, перебиранням, стебловим швом, рубцюванням, заспульницею, поверхницею… То направду скидалося на якусь ворожбу, коли голка знала, в яку дірку між ткання пролізти, щоб за якусь часину оживити його, засвітити розмаєм. А коли вишивалося простіше, низинкою, то обмітувалося червоними, синіми або зеленими нитками. А було, що чорними «чіпками». Тоді нитки Гафія чорнила смерековою сажею.

Найбільш любі тітці були нитки сірі й білі. Не барвлені, такі, як їх дала земля, вода й сонце. Такими вишивала собі, дрібненько й скромно. Стільки прикраси