Читати книгу - "Паперові міста"

Школа: буде в тебе найвищий бал чи найнижчий. Кар’єра: зробиш ти її чи не зробиш. Будинок: великий чи маленький, власний чи найманий. Гроші: маєш їх чи ні. Все це так сумно!

Я спробував заперечити, сказати, що їй самій, певне, теж не геть начхати на ці запитання, вона ж і сама вчиться добре, і в Університет Флориди її беруть, ще й на курс для відмінників, але Марго вже мовила:

— «Волмарт».

У «Волмарт» ми пішли разом і взяли «ключку» для блокування автомобільного керма. Коли ми проходили повз дитячий відділ, я поцікавився у Марго, навіщо нам «ключка».

Але замість відповіді на моє запитання вона виголосила черговий божевільний монолог:

— Ти в курсі, що довгий час, тобто майже всю історію людства, середня тривалість життя становила менш як тридцять років? Виходить, нормальне доросле життя тривало років десять, так? Ніхто не планував, як піде на пенсію. Не планував свою кар’єру. Ніхто взагалі нічого не планував. На це часу ні в кого не було. Тобто на майбутнє. А потім раптом тривалість життя почала зростати, у людей з’явилося майбутнє, і тепер люди майже весь час тільки про нього і думають. Про майбутнє, тобто. І все життя опинилося в майбутньому. Ти робиш щось тільки заради майбутнього. Ти закінчуєш школу, щоб потрапити в коледж, і щоб потім робота була трохи краща, і щоб дім купити більший, і щоб дітей в коледж відпровадити, і щоб у них потім робота була краща, і щоб вони могли дім купити, і щоб у них вистачило грошей своїх дітей відпровадити в коледж.

Мені здавалося, Марго верзе нісенітниці, щоб не відповідати на моє запитання. І я запитав ще раз:

— Навіщо нам «ключка»?

Марго м’яко поплескала мене по спині.

— До ранку ти все зрозумієш.

І тут вона угледіла клаксон. Насилу вона дістала його з коробки, я відразу ж сказав:

— Ні!

А вона запитала:

— Що означає «ні»?

— Це означає: не треба сигналити.

Але вона почала сигналити, не встиг я ще дістатися до літери «с» у слові «сигналити», і він заверещав так пронизливо, що в мене мало не луснула голова, а Марго й каже:

— Вибач, я не почула. Що ти сказав?

— Годі си…

Але вона знову мене заглушила.

Тут до нас підійшов працівник «Волмарту», трохи старший од нас хлопчина, і мовив:

— Послухай, тут не можна сигналити.

І Марго начебто й щиро відказала:

— Пробач, я не знала.

А він:

— Та все нормально. Я особисто не заперечую.

На цьому розмова мала б і скінчитися, але хлопець і далі дивився на Марго; я його й не звинувачую: від неї непросто очі відірвати.

Потім він запитав:

— Ви двоє сьогодні що робите?

— Та нічого особливого, — відказала Марго. — А ти?

— У мене о першій зміна закінчується, і я йду в отой бар на вулиці Оранж. Ти, якщо є бажання, приєднуйся. Тільки брата твого доведеться додому відіслати, там документи перевіряють.

Кого-кого?

— Я їй не брат, — мовив я, втупившись у його кеди.

Але Марго прийняла його гру.

— Він двоюрідний, — збрехала вона. Потім прихилилася до мене і обняла за пояс — я кожен її пальчик відчував. І тут раптом вона додала: — І мій коханець.

Хлопець вирячив очі й ушився хутчій, але рука Марго ненадовго затрималася в мене на поясі, тож я, скориставшись нагодою, теж її обняв.

— З усіх двоюрідних тебе я люблю найбільше, — повідомив я. Марго усміхнулася, легенько штовхнула мене стегном і спритно викрутилася з моїх обіймів.

— Наче я не знаю!

4

Ми мчали по трасі 1–4, яка, на щастя, виявилася порожньою, і Марго давала мені вказівки. На годиннику на панелі була 1:07.

— Гарно, еге ж? — озвалася Марго, дивлячись не на мене, а у вікно, тож я її майже не бачив. — Люблю швидку їзду у ліхтарному світлі.

— Світло, — мовив я, — видиме нагадування про Невидиме Світло.

— Гарно, — похвалила Марго.

— Це Еліот. Ти ж читала. Торік на англійській проходили.

Я сам, як по правді, всього того вірша не подужав, але уривки, які прочитав, осіли в пам’яті.

— А, то це цитата, — сказала вона розчаровано.

Рука Марго лежала на панелі. Я теж міг би покласти долоню на панель, і тоді наші руки опинились би поруч. Але я цього не зробив.

— Повтори-но ще раз, — попросила Марго.

— Світло, видиме нагадування про Невидиме Світло.

— Так. Чорт забирай, гарно сказано… Може, це й на твою дівчину подіє.

— Колишню дівчину, — поправив я.

— Сюзі тебе кинула? — запитала Марго.

— Чого це ти вирішила, що це вона кинула мене?

— Ой, вибач.

— Хоч так воно і було, — зізнався я, і Марго зареготалася.

Ми розійшлися з Сюзі вже кілька місяців тому, але я не звинувачував Марго за те, що вона не стежила за тою драмою. Те, що відбувається в репетиційній, рідко вихлюпується за її стіни.

Марго поклала на панель ноги і почала ворушити пальчиками в такт своїм словам. У її мові завжди чувся виразний ритм, так ніби вона вірші читала.

— Ех, шкода, звісно. Але я тебе розумію. Мій чарівний хлопець, виявляється, вже давно кохається з моєю найкращою подружкою.

Я обернувся, але обличчя Марго затулялося волоссям, і я не міг зрозуміти, чи не жартує вона.

— Серйозно?

Вона промовчала.

— Я ж вас бачив сьогодні разом, ти так весело сміялася.

— Не знаю, про що це ти. Я про все дізналася сьогодні перед першим уроком, а потім я бачу їх: стоять, балакають, то я розкричалася, мов скажена, Бекка кинулася до Клінта Бауера в обійми, а Джейс стоїть, як ідіот, а з роззявленого смердючого рота котиться тютюнова слина…

Ага, виходить, сцену в коридорі я інтерпретував хибно.

— Дивно. Вранці до мене підкотився Чак Парсон з питанням, що мені відомо про тебе і Джейса.

— Ну, Чак, мабуть, просто робить, що йому наказують. Може, Джейс велів йому з’ясувати, кому про все відомо.

— Господи Ісусе, навіщо йому Бекка здалася?

— Ну, цікавою особистістю або щедрої душі людиною її не назвеш, тож, напевно, просто тому, що вона сексі.

— Таж не більше за тебе! — вихопилося в мене.

— Мене взагалі завжди дивувало, що хтось починає з кимсь зустрічатися тільки через вроду. Це все одно що пластівці на сніданок не до смаку вибирати, а за кольором упаковки… До речі, нам до наступної розв’язки… Але я не надто вродлива, принаймні якщо зблизька глянути. Як правило, що ближче людина до мене підходить, то менш привабливою я здаюся.

— Це… — почав був я.

— Проїхали, — урвала вона.