Читати книгу - "Доля людини"

«Засвітить він мені межи лопатки, і не донесу хлопцям оцих харчів». Ні, обійшлось.

І на цей раз смерть пройшла мимо мене, тільки холодком від неї війнуло…

Вийшов я з комендантської на твердих ногах, а на подвір’ї мене розвезло. Ввалився до бараку і впав на цементну підлогу без пам’яті. Розбудили мене наші ще поночі: «Розповідай!» Ну, я пригадав, що було в комендантській, розповів їм. «Як будемо харчі ділити?» запитує мій сусіда по нарах, а в самого голос тремтить. «Усім порівну», кажу йому. Дочекались світанку. Хліб і сало різали суровою ниткою. Дісталось кожному хліба по шматочку з сірникову коробочку, кожну крихту брали на облік, а сала, сам розумієш, — лише губи помазати. Проте розділили без обиди.

Незабаром перекинули нас, чоловік триста найміцніших, на осушування боліт, потім — до Рурської області на шахти. Там і пробув я до сорок четвертого року. На цей час наші вже звернули Німеччині вилицю набік і фашисти перестали гидувати полоненими. Якось вишикували нас, усю денну зміну, і якийсь приїжджий обер-лейтенант говорить через перекладача: «Хто служив у армії або до війни працював шофером, — крок вперед». Вийшло нас сім чоловік колишньої шоферні. Дали нам поношену спецівку, направили під конвоєм у місто Потсдам. Приїхали туди, і розтрусили нас усіх в різні боки. Мене послали працювати в «Тодті» — була в німців така шарашкина контора по будівництву шляхів і оборонних споруд.

Возив я на «Опель-адміралі» німця-інженера в чині майора армії. Ох, і гладкий же був фашист! Маленький, пузатий, що в ширину, що в довжину однаковий і ззаду плечистий, як справна молодиця. Спереду в нього над коміром мундира три підборідки висять і ззаду на шиї три товстелезних зморшки. На ньому, я так прикинув, не менше трьох пудів чистого жиру було. Ходить, пихтить, як паровоз, а жерти сяде — тільки держись! Весь день бувало жує та коньяк із фляги попиває. Інколи й мені від нього дещо перепадало: в дорозі зупиниться, ковбаси наріже, сиру, закушує й випиває; коли в доброму настрої, — і мені шматок кине, як собаці. В руки ніколи не давав, ні, вважав це для себе як приниження. Та як би там не було, а з табором не порівняти, й потроху став я вилюднювати, поволі, але почав поправлятись.

Тижнів зо два возив я свого майора з Потсдама до Берліна й назад, а потім послали його в прифронтову смугу на будівництво оборонних рубежів проти наших. І тут я спати зовсім одвик: цілісінькі ночі думав, як би мені до своїх, на Батьківщину, втекти.

Приїхали ми в місто Полоцьк. На світанку почув я вперше за два роки, як гриміла наша артилерія, і знаєш, братухо, як серце забилось? Холостяком ще ходив до Ірини на побачення, і то воно так не билося! Бої йшли східніше від Полоцька вже кілометрів за вісімнадцять. Німці в місті люті стали, нервові, а товстун мій все частіше став напиватися. Вдень за містом з ним їздимо, і він дає розпорядження, як укріплення будувати, а вночі на самоті п’є. Опух увесь, під очима мішки пообвисали…

«Ну, — думаю, — ждати більше нічого, настав мій час! І треба не самому мені тікати, а прихопити з собою й мого товстуна, він нашим пригодиться!»

Знайшов у руїнах двокілограмову гирку, обмотав її ганчір’ям на випадок, якщо доведеться вдарити, щоб не було крові, шматок телефонного проводу підняв на дорозі, все, що мені було треба, старанно приготував, сховав під переднє сидіння. За два дні, перед тим як розпрощався з німцями, ввечері їду із заправки, бачу, йде п’яний, як квач, німецький унтер, за стіну руками тримається. Зупинив я машину, завів його в руїни й витрусив з мундира, пілотку з голови зняв. Усе це майно теж під сидіння запхнув—і шукай вітра в полі.

Ранком двадцять дев’ятого червня наказує мій майор везти його за місто, в напрямку до Тросниці. Там він керував будівництвом укріплень. Виїхали. Майор на заднім сидінні спокійно куняє, а в мене серце з грудей мало не вискочить. їхав я швидко, але за містом зменшив газ, потім зупинив машину, виліз, оглянувся: далеко позаду дві вантажних тягнуться. Дістав я гирку, відчинив дверцята ширше. Товстун відкинувся на спинку сидіння, хропе, ніби коло жінки під боком. Ну, я його й стукнув гиркою в ліву скроню. Він і голову опустив. Для певності я його ще раз тяпнув, але вбивати на смерть не захотів. Мені: його живого треба було доставити, він нашим мусив багато дечого розповісти. Витягнув я в нього з кобури парабелум, поклав собі в кишеню, монтування забив за спинку заднього сидіння, телефонний провід накинув на шию майорові й зав’язав глухим вузлом на монтуванні. Це щоб не зсунувся набік, не впав при швидкій їзді. Хутенько натягнув на себе німецький мундир і пілотку, ну, й погнав машину прямісінько туди, де земля гула, де бій ішов.

Німецький передній край проскакував між двома дзотами. З бліндажа автоматники вискочили, і я навмисне зменшив хід, щоб вони бачили, що майор їде. Алевони галас зчинили, руками махають, мовляв, туди їхати не можна, а я ніби не розумію, піддав газку й подавсь на всі вісімдесят. Доки вони опам’ятались і почали бити з кулеметів по машині, а я вже на нічиїй землі поміж воронками петляю не гірше зайця.

Тут німці ззаду б’ють, а тут свої осатаніли, з автоматів мені назустріч строчать. У чотирьох місцях вітрове скло пробили, радіатор посікли кулями… Та ось уже лісок над озером, біжать наші до машини, а я заскочив в цей лісок, дверцята відчинив, упав на землю й цілую її, і дихати мені нічим…

Молодий хлопчина, в нього на гімнастьорці захисного кольору погони, яких я ще в очі не бачив, першим підбігає до мене, зуби шкірить: «Ага, бісів фриц, заблудився?» Рвонув я з себе німецький мундир, пілотку під ноги кинув і кажу йому: «Любий ти мій лепетун! Синочку дорогий! Який же я тобі фриц, коли я природний воронежець? У полоні я був, зрозуміло? А тепер одв’яжіть цього кабана, що в машині сидить, візьміть його портфель і ведіть мене до вашого командира». Здав я пістолет і пішов із рук в руки, а надвечір опинився вже у полковника — командира дивізії. Мене вже й нагодували, і в баню водили, і допитали, і обмундирування видали, так що з’явився я в бліндаж до полковника, як і належить, душею й тілом чистий і при повній формі. Полковник підвівся