Читати книгу - "Голодні ігри"

раптом мене осяяло — на смітниках могли бути якісь поживні недоїдки. А збирати сміття — це не крадіжка. Можливо, там буде кістка з різниці чи гнилі овочі з бакалії. Те, чого не їв би ніхто, окрім моєї сім’ї... Як на зло, сміття нещодавно вивезли.

Коли я проходила повз пекарню, до мене долинув запах свіжого хліба, і від цього мені аж у голові запаморочилося. Всередині пашіла піч, і золоте тепле сяйво, яке вона випромінювала, виливалося на вулицю крізь прочинені двері. Я стояла як укопана, зачарована теплом і яскравим світлом, аж поки крижаний дощ не спіймав мене у свої лабети і не розвіяв чарів. Я зазирнула під покришку смітника біля пекарні — він також виявився безнадійно порожнім.

Аж раптом я почула лемент і підвела очі. На мене розкричалася дружина пекаря: вона вимагала, щоб я забиралася геть, а то вона викличе миротворців, і все повторювала, як їй набридли ці обідранці зі Скиби, що постійно риються у її смітнику. Її слова жорстоко ранили мене; я не знала, що сказати на свій захист. Я обережно опустила покришку і відступила на крок, і саме тоді помітила його — світлочубого хлопчину, який визирав із-за спини матері. Я вже бачила його в школі. Він був одного зі мною віку, але я не знала його імені. У міських дітей своя компанія. Потім жінка, досі пирхаючи від люті, повернулася в пекарню, але хлопець, мабуть, спостерігав за мною і бачив, як я завернула за свинарник і сперлася на яблуню. Зненацька я усвідомила, що мені таки доведеться йти додому з порожніми руками. Коліна підкосилися, і я поволі сповзла на землю. Ось і все. Я була занадто хвора, занадто слабка і втомлена — о, як мені хотілося відпочити! «Нехай викликає миротворців, і нехай нас заберуть до притулку, — подумала я. — А ще ліпше померти просто тут, під дощем».

Раптом із пекарні знову почулися крики — горланила жінка пекаря, — а тоді звук удару. Мене все це мало зацікавило. Тоді, човгаючи по болоті, до мене хтось наблизився, і я встигла подумати: «Ну от, це вона. Зараз вона прожене мене, ще й уперіщить палицею». Але виявилося, що це не вона, а хлопець. У руках він ніс два величезні буханці хліба, який, судячи з добряче підгорілої скоринки, либонь, упав у вогонь.

— Викинь його свиням, ти, безмозке створіння! Який ідіот купить підгорілий хліб!

Він почав віддирати від хліба чорну скоринку і кидати шматки в корито, аж тут задзеленчав дзвоник, і його мати пішла в крамницю обслужити покупця.

Хлопець жодного разу не глянув у мій бік, зате я спостерігала за ним. Бо в руках він тримав хліб, а на його щоці красувався червоний слід. Чим вона йому зацідила? Як так можна! Мої батьки ніколи нас із Прим не били.

Хлопець крадькома озирнувся на пекарню, немов перевіряючи, чи там порожньо, кинув мені під ноги один буханець хліба, а тоді і другий, і ніби нічого й не трапилося, розвернувся й пішов назад до пекарні, щільно зачинивши по собі двері.

Я з недовірою дивилася на хліб. Він був прекрасний, майже ідеальний, за винятком підгорілих боків. Невже хлопець віддав його мені? Мабуть, що так, адже хліб лежав біля моїх ніг. Злякавшись, що хтось може підгледіти, я миттю підняла обидва буханці, пхнула їх під сорочку і, щільно запнувшись у мисливську куртку, повільно почовгала додому. Хліб зігрівав мене своїм теплом, і я дедалі дужче притискала його до себе.

Поки я добрела до хати, буханці трохи охололи, але всередині досі були теплими. Коли я поставила їх на стіл, Прим жадібно потягнулася до хліба, але я змусила її сісти до столу, тоді посадила матір поруч і налила всім гарячого чаю. Я відшкребла чорну скоринку і покраяла хліб на товсті скибки. Того вечора ми з’їли цілий буханець, шматок по шматку. Це був справжній смачний хліб із родзинками й горіхами.

Тоді я зняла з себе мокрий одяг і, повісивши його біля вогню, залізла в ліжко. Сон без сновидінь миттю окутав мене. І тільки наступного ранку мені спало на думку, що, можливо, хлопчина навмисне спалив хліб, навмисне скинув його у вогонь, знаючи заздалегідь, що його покарають. Щоб віддати хліб мені. А може, то все-таки збіг? Навіщо йому це? Він навіть не знав мене. Та бодай і просто кинувши мені підгорілий хліб, він виявив неабияку великодушність; якби мати дізналася про це, йому б добряче влетіло. Я не могла пояснити цього вчинку.

За сніданком ми з’їли ще кілька скибок хліба і пішли до школи. За ніч, здавалося, прийшла весна. Повітря стало теплим і солодким, на небі з’явилися пухнасті хмаринки. В школі я зустріла того хлопчика. Його щока набрякла, а під оком виступив синець. Він був із друзями і не зауважив мене. Та коли ми з Прим верталися додому зі школи, я помітила, що він дивився на нас із протилежного кутка двору. На якусь мить наші погляди зустрілися, і він відвернувся. Я засоромилася й опустила очі долі. Саме тоді я побачила її. Першу кульбабу в цьому році. І мене мов осінило. Я збагнула, що треба робити, аби вижити.

До сьогодні я не можу пояснити зв’язок між цим хлопцем — Пітою Мелларком, хлібом, що подарував мені надію, та кульбабою, яка дала мені ключ до виживання. Потім іще не раз я відчувала на собі погляд Піти, хоч він завжди поспішно відводив очі. І досі я терзаю себе, почуваючись так, немов заборгувала йому, а я ненавиджу бути в боргу. Либонь, якби я йому подякувала, то почувалася б набагато краще. Я неодноразово думала про це, але якось не випадало нагоди. А тепер уже запізно. Нас кинуть на арену, і нам доведеться битися на смерть. І як мені тепер дякувати? Навряд чи моє «спасибі» здаватиметься щирим, коли я водночас намагатимуся перерізати йому горло.

Мер завершив читати неймовірно нудний Закон Зради і жестом наказав нам із Пітою потиснути одне одному руки. Пітина долоня була така ж м’яка й тепла, як буханець хліба. Піта подивився мені в очі й підбадьорливо потиснув долоню. А може, це був просто нервовий спазм?

Під звуки гімну Панему ми повернулися обличчям до натовпу.

«Добре, що нас буде аж двадцять чотири, — подумала я. — Є шанс, що його вб’є хтось інший, а не я».

Хоча останнім часом не схоже, що мені варто