Читати книгу - "Заручені"

в філософії, тим часом як обізнані з нею люди легко зрозуміють, що зміст названої Оповіді анітрохи від цього не постраждав. Адже цілком очевидно й незаперечно те, що імена — це не що інше, як чистісінькі акциденції[8]...»

— Та коли я впораюся з героїчною працею, переписавши цю історію[9] з побляклого й повного помарок рукопису, і коли вона, як це заведено казати, побачить світ, то чи знайдеться тоді охочий завдати собі роботу перечитати її?

Ці перейняті сумнівами роздуми, які обсіли мене при розборі карлючок, що йшли після «акциденції», змусили мене урвати переписування й серйозніше поміркувати над тим, як же мені краще вчинити.

— Цілком ясно,— говорив я собі, гортаючи рукопис,— цілком ясно, що такий град барвистих слів і риторичних фігур не триватиме аж до кінця цього твору. Як справдешній сечентист[10], автор наприпочатку хотів похизуватися своєю вченістю, та далі, в ході розповіді (часом почерез довгі уривки), стиль поволі робиться природнішим і рівнішим. Тільки ж який він посередній! Який незграбний! Який кострубатий! Ломбардських ідіом — безліч, фрази повживано зовсім недоречно, граматика довільна, періоди невпорядковані. Далі де-не-де розсипано вишукані іспанізми і, що набагато гірше,— в жахливих і зворушливих місцях, щоб при будь-якій нагоді викликати подив у читача або спонукати його до роздумів, одно слово, всюди, де потрібна певна кількість риторики, однак риторики скромної, тонкої, вишуканої, автор ніколи не минає нагоди напхати виклад думки отією своєю риторикою, до якої вдавався у вступі. Змішуючи з дивовижною вправністю зовсім протилежні поняття, він умудряється в одному й тому самому періоді, в однім і тім вислові бути грубим і манірним водночас. Ви тільки подивіться: яка високомовна декламація, рясно поцяткована граматичними помилками, повсюдно претензійна важкуватість, що надає особливого характеру творам даної доби в даній країні. Справді, це не той твір, який було б варто пропонувати увазі сучасних читачів: надто-бо вони прискіпливі, надто відзвичаїлися від таких от викрутасів. Добре ще, що слушна думка прийшла мені до голови на самому початку цієї злощасної праці,— отож я просто умиваю руки.

Проте, коли я вже був зібрався згорнути цього пошарпаного зошита, щоб сховати його, мені раптом зробилося шкода, що така чудова повість назавжди залишиться невідомою, бо ж як повість (читач, можливо, й не поділить моєї думки) вона мені, повторюю, видалася чудовою і навіть дуже чудовою. «Чому б,— подумав я,— не взяти з цього рукопису всю вервечку подій, тільки переробивши його стиль?» А що жодного розумного заперечення на це не знайшлося, то й ухвалу було прийнято негайно. Ось таке походження цієї книжки, викладене з щиросердістю, якої ця книжка, з огляду на її важливість, і заслуговує.

Проте деякі з цих подій, деякі звичаї, описані нашим автором, видалися нам такими новими, такими дивними,— щоб не сказати гірше,— що ми, перш ніж їм повірити, вирішили допитати й інших свідків і з цією метою заходились копатися в тодішніх мемуарах, щоб з'ясувати, чи то правда, що за того часу так велося на білому світі. Ці розшуки розвіяли всі наші сумніви: щокрок ми натрапляли на такі самі або й ще дивніші випадки і (що видалось нам особливо переконливим) прочитали там навіть про деяких осіб, про котрих не мали жодних відомостей, крім наведених у нашому рукописі, через що ми спершу були взяли під сумнів реальність їхнього існування. При нагоді ми наведемо деякі з цих свідчень, щоб підтвердити вірогідність обставин, яким, через їхню незвичайність, читач був би схильний не повірити.

Але, відкидаючи стиль нашого автора як неприйнятний, який же стиль ми візьмемо замість нього? В цім-то й уся заковика.

Всяк, хто ніким не прошений заходжується переробляти чужу працю, ставить себе перед необхідністю звітуватися за свою й до певної міри бере на себе зобов'язання зробити це: такі вже правила світові та юридичні, і ми зовсім не збираємось ухилятися від них. Навпаки, залюбки до них пристосовуючись, ми були налагодилися дати тут якнайдокладніше пояснення обраної нами манери викладу, і з цією метою протягом усієї нашої роботи ми,незмінно старалися завбачити можливі та випадкові критичні зауваження, аби заздалегідь і повністю спростувати їх усі. І не в цьому полягала б скрута,— бо ж (ми змушені сказати це, віддаючи належне правді) перед нашим розумом не поставало жодного критичного зауваження, на яке негайно не з'явилось би потрібне заперечення, з отих заперечень, котрі, я не хочу сказати — вирішують питання, однак змінюють їх постановку. Частенько ми навіть зіштовхували дві критики між собою, примушуючи одну перемагати другу; або ж, грунтовно досліджуючи їх і уважно зіставляючи, ми спромоглися виявити й показати, що попри всю свою видиму різницю вони все ж майже однорідні й обидві породжені недостатньо уважним ставленням до фактів та засад, на яких мало б базуватися судження; отак спарувавши їх, на превеликий їхній подив, ми випускали обидві дружньо гуляти належними їм шляхами. Навряд чи знайшовся б автор, котрий в отакий очевидний спосіб довів би доброякісність своєї роботи. Тільки що ж! Коли ми врешті спромоглися охопити всі згадані заперечення та відповіді й розташувати їх у певному порядку, то — ой лишенько! — їх набралося на цілісіньку книжку. Побачивши це, ми відмовились від нашого попереднього задуму з двох міркувань, які читач безперечно визнає ґрунтовними: перше з них — те, що книжка, призначена виправдувати іншу книжку або ж навіть її стиль, могла б видатися смішною; друге — те, що на перший раз досить і однієї книжки, якщо тільки взагалі і ця не зайва. 

Розділ перший

Той розтік озера Комо, який завертає на південь між двома суцільними пасмами гір, що витворюють, то висуваючись, то відступаючи, безліч бухт і заток, якось раптово вужчає, прибирає в усьому вигляду річки й тече отак далі між високим мисом праворуч та широким низинним узбережжям ліворуч. Міст, перекинутий саме тут між двома берегами, ще дужче вирізняє це перетворення для зору, мовби позначаючи те місце, де кінчається озеро й знову починається річка Адда, яка трохи далі ще раз обертається на озеро там, де береги, знову розступаючись, надають воді змогу вільно й поволеньки розливатися по нових затоках і нових бухтах. Узбережжя, витворене намулами трьох могутніх потоків, поступово вищає, прилягаючи до двох суміжних гip: одна зветься Сан-Мартіно, друга на ломбардському діалекті — Резегоне (тобто Велика Пилка), за численні й вишикувані в ряд зубці, котрі роблять її схожою на пилку, тож всяк, щойно глянувши на неї (тільки неодмінно спереду — наприклад, з опівнічних стін Мілана),