Читати книгу - "Забути неможливо зберегти"

редакції «Кур’єрського експреса»?

– Добре, біс із вами, валяйте! – нарешті погодився журналіст. – Але тільки не більше двох запитань. З тим, що вже задавали, буде саме три запитання. А Бог, подейкують, трійцю любить.

– От і добре, от і гаразд! – Атос схвально мугикнув, взяв з тарілочки галету, розламав на широкій долоні й закинув до рота шматочок. – Отже, повторюю: ми хотіли б почути вашу думку щодо Васьковського Дмитра Інокентійовича. Що скажете про цього підприємця?

– Та нічого доброго!

– Це зрозуміло, і все-таки…

– Вилупок він. Мерзенний вилупок, якщо тільки все, сказане ним на прес-конференції – це не вимисел, а правда!

– Отже, ви допускаєте?…

– Це третє запитання? – швидко поцікавився Олег.

– Ні-ні, лише спроба уточнити!

Немовби захищаючись, Атос викинув уперед руки, але його жест був настільки енергійним, що рештки розламаної галети полетіли навсібіч.

– Перепрошую, – спохопився «мушкетер» і про всякий випадок озирнувся, перевіряючи, чи не завдав навколишнім незручності своєю необережністю.

– Знаєте, від цього провокатора Ростислава Маслаченка можна чекати чого завгодно, – замислено мовив журналіст. – І хоча все почуте на пресусі доволі схоже на правду, я просто змушений враховувати можливість зрежисованої провокації.

Він щось прикинув подумки й повідомив:

– Ну так, відсотків на десять-п’ятнадцять я віддам за те, що там був розіграний дуже правдоподібний, але все ж таки фарс.

– А в іншому випадку?…

– В іншому випадку Васьковський цей – рідкісний мерзотник, вилупок і сволота. Замість чортових податківців націлитися на свою ж власну родину?! Це просто незбагненно!

– Тоді ще одне запитання…

– Третє, тобто останнє, – суворо нагадав Олег.

– Ну так, зрозуміло.

Атос пригубив коньяк, розжував скибочку лимона, немовби щось обмірковуючи, і попросив:

– Розкажіть, будь ласка, про що збираєтеся писати за результатами всього побаченого й почутого. Про провокатора Маслаченка, про цього смішного мультяшного суриката? Або про рідкісного мерзотника, вилупка й сволоту, який замислив спалити свою родину замість того, щоб захистити?

– Я не зобов’язаний розкривати стороннім подробиці незакінченої роботи.

– І все-таки?…

Якщо чесно, то безглуздий допит вже добряче набрид Олегові. Досадуючи, що погодився на таку дурість, він зненацька здався:

– Гаразд, добродії «мушкетери», чорт із вами – відкрию професійну таємницю: про журналістів я збираюся написати.

– Тобто?…

– Про журналістів.

Олег присмоктався на якийсь час до соломинки, що стирчала з мокачінового келиха, перевіряючи реакцію співрозмовників, потім пояснив:

– Про журналістів буде матеріал. Про дівчаток, які порозсідалися у першому ряду й слухняно набирають на яскравих нетбуках ті мерзенності, які вивергає це незначне звірятко Маслаченко. Про «старих вовків» професії, які відверто нудьгують під час фарсу. Про тих, хто плюнув на все й пішов, не дочекавшися розв’язки…

І тут раптом Олег подумав: «А якщо інформатором цієї трійці був саме-таки писака, який втік з прес-конференції?! Адже може бути, цілком може бути». Ідея виявилася настільки несподіваною й водночас природною, що він мимоволі завмер.

– Дуже цікаво, звісно, – заговорив Портос, скориставшись паузою. – Але звідки раптом цей порив написати саме про журналістів? Мені здавалося, що розповідати потрібно про головних героїв події, тобто…

– Про кого тут говорити?! – Олег презирливо скривив губи. – Про цього смішного суриката або про цю безсовісну свиню?! Я ж тільки-но виклав свої міркування на їхній рахунок.

– Але при чому тут журналісти?! Не вони ж спровокували подію…

– На нашому професійному сленгу це називається «створити інформаційний привід».

– Ну от, не журналісти ж створили цей самий інформаційний привід, а Маслаченко з Васьковським, як би ми до них не ставилися.

Олег лише загадково посміхнувся. Добре, що він погодився на цю бесіду під кавусю із зовсім незнайомими людьми! Зате перевірив наживо враження від своєї ідеї.

Зрозуміло, певний резон зробити невеличкий есей про журналістів у нього був, просто не хотілося викладати свої міркування «мушкетерам». Справді, якого біса бути відвертим з незнайомцями?! Тому вголос Олег доволі стримано вимовив:

– Ваші слова, шановний пане «мушкетер», говорять лише про повне нерозуміння проблеми з вашого боку.

– Перепрошую, але я маю деяке уявлення якщо не про журналістику, то хоча би про піар-менеджмент! – було очевидно, що Портос трохи образився. – Я навіть спеціально проштудіював пару-трійку книг на дану тему…

– От і підітріться видраними із цих книг сторінками, – зі смаком процідив Олег. – Все, про що я хотів сказати, сказано. Отже, добродії «мушкетери», три запитання задані, три відповіді отримані, вистачить із вас сказаного. Викладайте нарешті свою інформацію, та жвавіше: як би ви не хитрували, жодних додаткових запитань-відповідей більше не буде.

І з переможним виглядом озирнув «мушкетерів». Портос ображено посапував, вертячи в пальцях останню галету. Атос дрібненькими ковточками потягував остиглий еспресо, дивлячись кудись убік. Один лише Араміс залишався незворушним, він і заговорив:

– Бачите, хоч вас воно й напружує, та ми зобов’язані були влаштувати цей допит із упередженням.

– Чом ви вирішили, нібито мене це напружує?

– Тому що ви самі весь час наголошуєте на тому, що маєте їхати у свій «Кур’єрський експрес».