Читати книгу - "Присмак волі"

168
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 199
Перейти на сторінку:

— До звитяги!

Хлопці стали ходити колами один побіля одного, щоб знайти слабке місце і нанести умовний удар. З’ясувалося, що це зробити не так легко. Андрій кинувся на Тимка, щоб ударити його у живіт, але палиця не знайшла своєї цілі. І закрутились хлопці... Уже хотілось якомога швидше вразити супротивника, але ніхто не міг цього зробити. Симеон та Іван мали бажання покласти край цій круговерті, але войовничий запал хлопців був таким завзятим, що не здіймалась рука зупинити безжальний бойовий танок двох хлопців.

До місця цього войовничого навчального дійства вже зібралися чимало мешканців шпиталю. Вони із запалом дивились, які колінця викидали хлопці, щоб нанести один одному рішучий удар. Солоний піт застилав Андрієві очі, ноги не витримували бойового танцю, а рука стискала уявну шаблю і шукала, де б завершити свій «смертельний випад». Нарешті Тимкові ноги не витримали: чи то від знесилення, чи то просто послизнувся на траві. Андрій узрів незахищений живіт товариша і протягнув по ньому своєю «шаблюкою». Пролунали схвальні вигуки козаків. Бій було виграно. Хлопці, витираючи мокрі чуби і ледве переводячи дух, повсідалися на пеньках. Трохи відпочили і, сховавши в траві дерев’яні шаблі, побрели у своє помешкання. Андрій міцно обняв Тимка, в якого на очах були сльози поразки.

Усе частішими ставали холодні, сирі ночі. Інколи пролітав і сніжок... На порозі стояла довга зима. Більше часу можна було приділити навчанню: слову Божому, граматиці та рахуванню на числах. Андрій любив читати Святе Писання і навіть не міг припустити, що можна жити в світі і не знати слово Боже. Наставнику Михайлові приглянувся старанний школяр, що однаково любив усю науку і з великим сумлінням вчився, бо ж прагнув знати якомога більше, задавав чимало запитань.

Наближалися свята Миколая та Андрія, і наставник Михайло сказав Андрію, що за старанне навчання його як здібного школяра чекає винагорода. І от нарешті, коли прийшло свято Андрія Первозванного, наставнику присутності настоятеля монастиря Досіфея простягнув хлопцеві Євангеліє, виготовлене ієромонахом Паісієм. Побачивши в руках наставника таку святу річ, Андрій занімів. Стояв і зачаровано дивився на священну книгу. У його грудях застряг крик радості душі, і дивне питання засіло десь у голові: «За що? Що я зробив такого? Невже це мені такий дорогоцінний подарунок?..»

Земля була вже вкрита тонким сніговим шаром, і в Самарському монастирі йшла подальша підготовка до зимових набігів загарбників. Старі козаки вже знали, що коли морози скують річки, татари зможуть майже без перепон заходити в Лівобережну Україну, і тоді тільки відвага та сила могли б принести перемогу над підступним ворогом.

Удень видужалі козаки робили роз’їзди по Присамар’ю і, бувало, добирались аж до гирла річки Самари. Минали дні, та ніяких звісток від запорожців чи варти, що відправлялася у роз’їзди, не надходило. Старі козаки говорили, що не треба потішатися, бо, як кажуть, вовк завжди приходить раптово. Так і сталося: одного дня прискакав січовик і сповістив, що декілька днів тому чималий чамбул кримчаків прорвався через козацькі межі в Україну і, заплутавши сліди, вирушив у степи в невідомому напрямку. Татари вже знали, де знаходиться Самарський монастир, вони не раз нападали на нього, сподіваючись награбувати побільше здобичі, вчинити наругу над християнськими святинями, занапастити осередок християнства.

Увесь монастир жив у тривожному очікуванні нападу. Перекидний місток через водяний рів був завжди піднятим, на дзвіницях удень і вночі перебували дозорці, які прислухалися до підозрілих звуків і пильно роззиралися навкруги. Уранці вільний від служби люд рубав кригу у водяному рові, щоб вороги не могли перебратися по ньому до валу та вдарити зненацька. Побіля околиць монастиря перевірялися пастки, вовчі ями та вивчалися сліди, які могли б лишити чужинці. Уночі на ровах горіло багаття, і дозорці, перегукуючись з іншими сторожовиками, підкидали дрова до згасаючих вогнищ.

І от одного морозяного ранку в Самарському монастирі вдарили тривожні передзвони. Вартові на дзвіниці побачили чорні хмари диму, що підіймався з тих місць, де знаходилися зимівники поселян. Кінна варта повернулася майже одразу після виїзду: помітили у лісі чимало слідів коней чужинців. Монахи, селяни, козаки, школярі — усі, хто міг носити зброю, зібралися біля головної церкви. Там правили службу, читали молитви. Після поділу на загони захисників, якими керував ієромонах Паісій, з монастиря долинали лише спів церковного хору та нечасте тривожне звучання церковного дзвону.

Андрій, Тиміш та інші хлопці-школярі також не сиділи склавши руки. Усі знали, що у разі перемоги ворога їм усім буде непереливки, можна опинитися в руках бусурманів. Ті, хто не мав зброї або фізично був іще слабким, допомагали старшим: підкладали дрова в багаття, підносили воду, розносили в казанах гарячий куліш, щоб теплою їжею зігріти оборонців.

Усе розпочалося так раптово, що хлопці навіть не зрозуміли, де взялося стільки вершників перед їхнім захисним рівчаком з побитим льодом. Невгамовні нападники з усього лету стрибали в рів, і коні зразу ж пірнали у воду, скидаючи вершників через голову. Крики жаху тих, хто потопав у крижаній воді, перемішались із вигуками: «Алла, алла, ех, йох, алла...» Перша зграя кримчаків, побачивши, що, сидячи на конях, не зможуть нічого вдіяти, спішилась. І от уже коротконогі татари біжать до захисного валу, вимахуючи кривими шаблями і волаючи щось на ходу. Над головами захисників засвистіли стріли. Андрій навіть не пригинався, але за спиною миттєво з’явився Симеон. Він силоміць прихилив хлопця до землі, вигукнув:

— Тобі що, життя не потрібне, вояче?! Бий їх стрілами, а себе — бережи!

Тільки тепер Андрій зрозумів, що треба робити, і став прилаштовувати стрілу до тятиви. Побачивши перед ровом опецькуватого молодого татарина, що хотів по ламаній кризі перебратися на протилежний бік рівчака, Андрій, майже не цілячись, випустив у нього стрілу. Сталевий наконечник тюкнувся об кригу біля ніг нападника, не завдавши йому шкоди. Це трохи збило войовничий запал татарчука, і він став мотатися вздовж рівчака, щоб таки підступитися до земляного валу. Зиркнувши на шаблю ворога, Андрій тільки зараз відчув небезпеку для свого життя і зрозумів, що тепер

1 ... 7 8 9 ... 199
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Присмак волі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Присмак волі"