Читати книгу - "Присмак волі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лежачи в ліжку, Андрій довго обмірковував батькові розповіді, а вночі уві сні носився на коні і рубав, рубав ненависних загарбників.
Після сніданку хлопець допоміг батькові поратись по господарству, а потім наважився попросити шаблю, що разом з іншою зброєю зберігалась у комірчині. Батько, не питаючи нічого, витягнув гостролезу шаблю і, перехрестивши сина, віддав йому. Андрій при цьому відчув якусь урочистість та відповідальність. Він мовчки схилив голову і поцілував дорогий дарунок. Батько обняв сина і, стираючи набіглу сльозу, промовив:
— От і ти, сину мій, уже козак. Будемо захищатися від клятих бусурманів... Хай береже тебе Бог від усього лихого!
А на ґанку стояла мати і тяжко зітхала, розмірковуючи про подальшу долю свого старшого синочка.
Один за одним минали літні дні — то спекотні, а то з грозами та дощем, який весело тупотів по нагрітій землі. Уставати доводилось до сходу сонця, поки немає спеки: необхідно виконати тяжку роботу по відбудові хліва, стайні, господарських будівель. Після того нападу батько замислив наглухо загородити садибу, господарські будівлі та зробити новий високий частокіл з невеликими отворами для стрільби з пістолів. Знайшов він і місце, де можна зберігати збіжжя нового врожаю. За двором, на пагорбі, вирили яму в людський зріст. Потім мати ретельно обмазала її стіни глиною. Замаскувавши, лишили яму висихати. Через тиждень, накидавши туди дровин, хмизу та сухої трави, підпалили.
Два дні вигорали дрова. Тепер слід вибрати попіл, і потайна яма буде готова. Молотили збіжжя і увесь час прислухалися до гомону в селі, лінивого гавкоту собак. Після зібрання врожаю татарські набіги зазвичай частішали, тож тепер Андрій із батьком постійно носили з собою шаблі. У батька були ще й два пістолі, приготовлені до бою...
Сонце світило яскраво, і невдовзі почали збирати врожай. Якась частина зерна вже була засипана до хлібної ями. Перекривши дошками, батько з Андрієм добре утрамбували її і зрівняли з поверхнею землі, а тоді прикрили яму дерном. Так замаскували, що лише за непомітними прикметами можна було знайти хлібний скарб.
Гаряча пора не давала відпочинку нікому. Тільки впоралися з косовицею та молотьбою, а вже треба готувати поле для осіннього посіву пшениці. Минув Спас, і необхідно думати про зиму, а Андрієві їхати ще на один рік навчання в Самарському монастирі. Сім’я залишалася без гарного помічника.
Ось уже по селу де-не-де лунали співи. То молодята брали шлюб, щоб продовжити нескінченну круговерть буття в дітях і онуках, пізнавши при цьому солодощі кохання, радощі та гіркоти цього світу.
Перед від’їздом Андрій забіг до Тимка, щоб домовитися про час від’їзду. Рідко їм доводилося зустрічатися цим літом: обоє були заклопотані відбудовою зруйнованих татарами господарських будівель та обладнанням садиб. Тимко помітно витягнувся у зрості цим літом і, хоч був худорлявої статури, мав широкі міцні плечі, і в руках його відчувалась добряча сила. Коли вони обнялися, Андрій помітив, що хоч Тимко і менший від нього на рік, проте силою не поступається. Має широкі вилиці, засмагле лице, виразні сірі очі, що дивляться вже недитячим поглядом. І навіть губи в нього якось міцно стиснуті, від чого Тимко здається старшим за свої роки. «Добрий у мене товариш, — подумав Андрій. — Упевнений, що він ніколи не підведе...»
Тривожний передзвінУ прохолодний вересневий ранок покотився віз до Самарського монастиря, везучи хлопців до школярства. У монастирі вже зібрались майже всі школярики. Вони весело розповідали один одному про літні пригоди. Андрій побачив, що не лише вони з Тимком мають шаблі при боці. У деяких хлопців ще й мушкети стирчали з-за широкого пояса.
У самому монастирі також було неспокійно, шпиталь заповнений пораненими, бо ж неподалік цього літа траплялися напади на поселення. Мешканців Самарського монастиря бентежили тривога та відчуття неспокою за це святе місце.
Настоятель монастиря та відставні козаки зміцнювали частокіл. Усі, хто був вільний від богослужінь, працювали над укріпленням: рили рівчаки, а щоб унеможливити підкоп, біля частоколу забивали каміння. Ті козаки, які видужували, лагодили самостріли, майстрували стріли та рогатини. До заморозків для укріплення монастиря треба було вирити рів для водяної перепони, підняти земляний вал до двох сажнів, підготувати дзвіниці для огляду місцевості та стрільби з лука.
Андрій відчував, що йому необхідно не лише старанно вчитися, а й докладати зусиль для захисту цієї святині. На роботах з укріплення монастиря від ворога вони з Тимком зустрілися зі старими товаришами і домовилися: як тільки буде вільна година, ходитимуть учитися стріляти з лука та пістоля, битися на шаблях.
Ще досить молоді козаки Симеон та Іван завжди раді були бачити юних вихованців. Зустрічалися після вечірньої трапези за монастирськими погребами — для проведення бойових настанов. Після перших вправлянь Андрій зрозумів, що замало одного бажання перемогти ворога, для цього потрібні велике вміння, швидкість рухів, увага та тверда рука.
Хлопці наполегливо вчилися битися на шаблях, не жаліючи ні своїх сил, ані рук, ані ніг... Через півгодини вправлянь на солом’яному опудалі вони падали на підстелене сіно і відпочивали, як після цілоденного сінокосу. Думки про вірогідність зустрічі з ворогом додавали сил, завзяття та життєвої енергії. Уже не раз були замінені порубані та поколоті опудала, а Симеон з Іваном усе хитали головами, вдаючи, що вони не задоволені їхньою спритністю. Симеон не раз повторював хлопцям:
— Ворог — не опудало і не баран, і якщо ви зробите бодай один невірний крок, то будете зарубані кривою татарською шаблею або ж переможцем буде польський жовнір...
Одного дня Симеон Простягнув їм міцні палиці і став навчати битися один з одним. Незвично було Андрієві дивитися на свого друга як на ворога, але наставники гукнули:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Присмак волі», після закриття браузера.