Читати книгу - "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

Певно, привидова робота. Бо від селян усе захищено, все стережуть військові!

По обидва боки — ряд важких дубових дверей (здебільшого тільки одвірків), що вели в комори. Минули навіть «морозильну камеру»: її сходи пішли ще нижче, там була мінусова температура навіть у спеку, тож м’ясо не псувалось.

Софійка полегшено зітхнула, коли нарешті вилізли нагору. Піднялись крутими спіральними сходами, які з підвалу вели якраз на кухню: аби челяді зручно бігати, за чим треба. Тут же — велетенський чан для миття посуду, плити, обкладені кахлем. Хоч повсюди розкидано всякі пробірки та колби від реактивів (сліди військового шпиталю), неважко було уявити кухонну, щепінську, метушню, шкварчання, дзенькіт і перегукування…

— А ось, дівчата, водо- і теплопостачання! — Батько посмикав за уламок труби, що стирчав зі стіни. — і все — в стіну заховане, не так, як роблять нині: труби стирчать, ніде й меблів поставити! Навіть не зігнеться, не те що наші, теперішні! Ет! Зварювальних апаратів не було, все на скрутках, але ж міцнюще!

В інших залах так само стирчали залізяки.

— Якщо таке міцне, то хто ж його пообривав? — не могла втямити Софійка, бо це ж яку силу, видно, мають тутешні привиди! — Ви ж людей сюди не пускаєте?

Мабуть, вона запитала щось не те, бо їхній екскурсовод якось іронічно пересмикнув вусами.

— Тобі слідчим працювати, а не в школі вчитись! — похитав головою. — Тут, дитино, все простіше і все складніше. Подзвонили згори, наказали здати все залізо на брухт, то солдатики й виконали!.. Які батареї були, які труби!..

Софійка задерла голову й пробувала збагнути, як тут згори можна подзвонити. Може, там, на баштах, — дзвони, як у церкві? І привиди в них калать-калать?

Натомість побачила дивовижну прозору, хоч і забруднену вже стелю із акуратних скляних квадратиків. Не дивно, що тут, у загалом похмурому замку (ще й знадвору все деревами пообростало!), аж так ясно! Над головою — небо!

— Це ми в парадному вестибюлі! — оголосив батько, вказуючи на широкі сходи, які вели на другий поверх.

Звідти Вітин тато повів їх у темний просторий коридор, радше невеличкий зал.

— Дозвольте відрекомендувати: портрет самого пана Тадеуша!

Ізсередини над вхідними дверима (тими, що в них не вдалося сьогодні зайти) поміж гіпсових квітів та листя красувався невеликий барельєф чоловічої голови. Намагалась розгледіти риси вчорашнього привида — ні, нічого.

— А яким був цей Тадеуш? — запитала Софійка.

— Хто вже його зна! Коли в революцію здавав позиції, то золота свого не здав! Позаховував! Десь тут, на території! Кажуть, усіх тих селян, які брали участь у цій секретній операції, забрав із собою. Жоден з них не повернувся, та чи й дав їм Тадеуш і до вечора дожити? Конспірація потребує жертв! Ми так і не знайшли тих скарбів, хоч розвідку провели капітальну.

В цю мить Вітиному татові подзвонили по радіотелефону.

— Перепрошую — служба! — кивнув до дівчат. — Ви поки пройдіться у той бік. Тільки не забувайте про підвищену боєготовність: штукатурка не дрімає!

Та цікава до всього Віка не збиралась нікуди йти: вирішила бути в курсі татових розмов. Тож Софійка рушила залами сама.

З особливим трепетом споглядала залишки гіпсових узорів. То тут, то там — прикрашені кахлем і мармуром грубки чи каміни. Вихід на широченний балкон-терасу: кіньми їздити можна!

А це… Рояль!!! Білий обдрашпаний рояль. Із підсвічниками над клавіатурою, заплилими воском.

Скрадаючись, підняла кришку: далекі від музики люди завжди норовлять бодай побамкати по клавішах. Кришка зі скрипом відчинилась, і Софійчин вказівний палець уже готовий був добути якусь ноту.

— Панні сподобався наш замок?

Палець так і застиг, не породивши звука. Та й сама Софійка, здавалось, отерпла, не здатна була і ворухнутись.

— Розумію, що не дуже… — продовжив голос. — От якби панна завітала років за сто перед цим, була б вельми і вельми подивована!

Урешті палець сіпнувся назад, а рука поворухнулася і легенько, повільно, як у сні, закрила кришку. Навіть задерев’янілий язик здобувся на слово:

— Н-н-ні… Панна й так… Панна й так дуже под… подивована…

Ноги вже оклигали і поволі задкували до виходу.

— В-в-велике е-е… (Як «дякую» по-польськи? Адже Дашківські поляки!) е-е… дзєнькує за гостину!

Це був — так-так! — той самий напівпрозорий хлопчик з довгим волоссям, якого вчора побачила у вікні! Який грав «Місячну сонату»! Це був — слід називати речі своїми іменами — той самий привид!

— Ян-Казимир Дашківський! — ґречно представився незнайомець. — Син Тадеуша й Марії! Для файної панни можна Завтрашній. Так мене кликали мої рідні. А як ся назива панна гувернантка?

— Я не гувернантка! Ви мене з кимось… Я — просто Софія,