Читати книгу - "Галявина край лісу, Каролін Ламарш"

поменшало. Шам-Шам досягла дорослих розмірів. Вона була масивнішою за інших качок через брак фізичної активності і добре харчування — я щоранку частував її смачним зерням. Вона постійно з’являлася і зникала — іноді навіть брьохалася в озері. Одного дня я зауважив її з качуром — і серце ледь не вистрибнуло з грудей: моїй самотній подружці трапився одинак — ця думка заспокоювала мене. Вони брьохалися разом, та коли я підходив ближче, качур тікав, а Шам-Шам дивилася на мене, як зазвичай, нахиливши голівку, ніби замислившись: підійти до нього чи не сходити з місця? Вона завжди підходила і підтюпцем ішла за мною до запасів зерна. Стосунки з качуром тривали не довго. Зрештою, по кожній качці хтось десь зітхає, таке життя.

Якось уранці я вийшов по Шам-Шам, гукав її, запрошував, а вона вмостилася посеред саду, ніби вагаючись — на відстані її нерішучість здавалася мені жахливою. Вона відпочивала там цілий день — вирішивши все обмізкувати чи просто лікуючись часом; спала впівока, як роблять усі качки. А я годинами спостерігав за нею з вікна — ніби за сторожем, чий профіль чітко вимальовувався над обрієм, а крило, як і раніше, ледь помітно звисало.

Спостерігаючи за нею, я зрозумів, чому вона не рухалася. Щось або хтось нашіптував їй на вухо: «Прийшов час обирати між людьми і справжнім життям, заради якого ти з’явилася на світ». Тоді я вирішив не наближатися до неї, не називати вже «Шам-Шам», не прицмокувати, коли кличу до себе. Я вирішив, що вона має обрати сама, як доросла — адже біля мене вона змужніла, її крила зміцніли, у неї з’явилося «дзеркальце», чорно-білий квадрат пір’ячка на загальному світло-коричневому тлі; авжеж, це називають «дзеркальцем», і їй дуже личило, у ньому ніби відбивались усі мої почуття до неї, що — після тривалих вагань — нарешті збагнула, ким хоче бути. А от вам і доказ: уже незабаром час від часу вона тріпала крилами, ніби прагнула злетіти чи переконувала себе, що одного дня це таки станеться... а я сподівався, так сподівався, так хотів побачити це!

П’єр із прискіпливістю орнітолога оглянув її і виголосив вирок: рано чи пізно вона таки полетить. А Маріон зауважила: «З таким характером вона здатна на диво». Зрештою, качка, яка не може літати, цілком може плавати, шукати собі подруга, зносити яйця та виховувати каченят. Навіть якщо вона всього цього не робить і нікому не потрібна, то завжди може залишатися самотньою, як я — пережити це можна, принаймні я на це сподіваюся. Хай там як, а вона ще жива. А того дня, що став останнім, вона вдавала, ніби щось обмірковувала, засинала і прокидалася, після чого впевненою ходою, жодного разу не обернувшись, потупцювала вглиб саду, ризикуючи життям, перетнула дорогу і ковзнула у воду.

Більше її я не бачив ніколи.

Вимисел

Раптом з’явився бульдозер і зламав мур, що відділяв манеж від лісу. Субота, я у стодолі. Гуде так, що від страху навіть не визираю. Я сама. Раніше за мною всюди ходив Тóбі. Він смикав травичку та розкидав її круг себе, а потім обстежував усі закутки в пошуках мишок. Я сиджу у стодолі, доки гаснуть фари і повертається тиша. Я звикла, що ніхто не шукає мене. Удома мама вигулює свою нудоту зі спальні до ванної. Можливо, так із неї виходить дивна доля — завагітніти в будівлі, яку мають знести. А може, це дитя, якому вона набридла і яке хоче вийти. Я хоч і спостерігала за народженням Тобі, все одно досі думаю, що діти виходять із рота — може, це тому, що про маму мені заборонили думати якось інакше.

Мама часто розповідає, що при народженні я багато плакала. Ніби замість очей у мене озера. Коли лягаю на спину з розплющеними очима, то біля щік відчуваю резервуари води. Підводжусь — і плачу, тож до вечора доводиться стояти, аби осушити очі. Отак, не присідаючи цілодобово, я виросла в дорослу дівчину. Раніше мама товкла: «Годі ридати! Яке ж ти надокучливе дівчисько!». Тепер я багато усміхаюсь. Попри темні кола, що залишилися від ставків соленої води, з вигляду я щаслива — цей вимисел супроводжуватиме мене до могили.

Вимисел — так звали нашого найкрасивішого огира. Він був чорним від кінчиків вух до хвоста та гуляв зазвичай із запалом, роззираючись навкруги, ніби гукаючи: «Хочу кохатися!». Звісно, коні не вміють кричати. Принаймні не так. Однак тієї ночі, коли я вмостилася на Вимислі, то ніби сиділа верхи на своєму коханому, мої ноги стискали боки коханого, рука пестила шию коханого. Вимисел помер, Тобі забрали, манеж збираються зносити, а я виросла. Та минулої ночі мені снився огир. Ми удвох летіли до хмар — і там, серед вологих пахощів веселки шлюбилися, без жодних свідків, без церемонії, хіба що сонце пульсувало у своїх багряних шатах.

Коли бульдозер поїхав, я бігом повернулась додому. Минув тиждень — ліс зяяв болючими дірами. Сьогодні знову субота — і машина повернулася. Та цього разу я підійшла ближче. Мені кортить бачити обличчя водія, коли він нарешті проб’є наші стіни й ворота, ліхтарі та дах. Нічого не вийшло, бо дверцята в бульдозері розташовані надто високо, а ще заляпані брудом. Тож я деруся на мур. Водій визирає з кабіни і просить не стояти на стінах, які він збирається зносити. Я — ані руш, тож він простягає мені руку і пропонує зістрибнути. Водій — високий і дужий, кароокий, погляд у нього добрий. Від нього страшенно тхне потом. Я не люблю запах чоловіків, мені подобається запах коней — різкий, але приємний. Чолов’яга бере мене до кабіни, де стоїть дух плісняви й поту, і ми разом руйнуємо манеж. Минає кілька годин, і я звикаю до запаху. Ми заїжджаємо до стодоли через пролам. Коли механічний ківш піднімає уламки, я помічаю щось червоне і впізнаю нашийник Тобі, який я сплела йому з решток вовни. Мені стає сумно, на очі навертаються сльози, мов хвилі солоного озера на сухий і байдужий ґрунт. Коли я плачу, обличчя зазвичай лишається непорушним, ніздрі не тремтять, губи не зводить судомою, я дивлюся перед собою, ніби все гаразд і я усе круг себе помічаю. Скажімо, сьогодні я зауважила: «У мурі пролам», — і голос мій не змінився, а супроводжуючий дивився просто в діру, гадаючи, що мені цікаво, прагнучи розділити цікавість зі мною, хоча насправді сльози тихо текли обличчям через маленький червоний нашийник із вовни.

Манеж дуже старий, певно, колись давно тут було подвір’я для кінної станції. На людській пам’яті тут завжди були коні, і