Читати книгу - "Прогулянка пропащих, Томас Сандоз"

своє нерозуміння рішучими звуковими сигналами. Юлія відчиняє своє вікно і робить йому знак обігнати нас. Проте дорога для цього завузька. Моє серце стукотить невлад, бо на гадку спадає класична «Дуель» Стівена Спілберга.

Скориставшись «кишенькою» на дорозі, де шкільний автобус підбирає тутешніх школярів, Юлія врятувала нас від смерті, давши монстру змогу обігнути нас. Наша вихователька виструнчилася, полегшено зітхаючи.

— Усе гаразд, нічого страшного.

Якби в римейку дотрималися первісного сценарію, вантажівка чекала б на нас далі, привалена купою дров. Ось чому ми мали б знову спуститися вниз. Та навіть на такій дорозі маневрувати не виходить. Юлія зробила ще кілька абсурдних спроб, а потім таки перейшла на першу швидкість. А потім ми знову болісно набираємо швидкість. Bis repetita placent. Двічі повторене подобається.

Надмір струсів, підсилений нудотним запахом евкаліпта, виявляється для декого з нас фатальним. Знову потерпає найслабша з групи, Поліна. Я вже помітив, що круті віражі не для неї, тож, сидячи між Б’єро і Гуном, міг помітити, як полотніли її щоки. Востаннє я бачив Поліну такою, коли її батько поцілував її перед зібранням батьків, які мусили припертися на церемонію відкриття нової прибудови, яку навідали й публічні особи.

— Сильно трусить.

— Ми на висоті, — відповідає Юлія, ніби це може принести бодай якесь полегшення.

— Дуже погано, — уточнює Поліна.

— Тримайся.

Наша вихователька хитає головою й гірко зітхає. Очевидно, вона недочуває. Я маю прийти на допомогу своїй товаришці, виконавши роль перекладача.

— Вона почувається зле. Думаю, варто зупинитися.

— Трясця вашій матері! Мотор не витримає!

Це не мадам Фазі, яка зробила б для Поліни все, можу вас запевнити. І не лише тому, що їй платили за Поліну, зрештою, Юлії платять також, але тому, що вона її по-своєму любила. Я це второпав, коли довідався про Поліну, щойно вона потрапила до Кастеля. Мадам Фазі могла б і далі опікуватися нею, але батько Поліни вирішив, що, хоча дівчинка й приречена, та все ж не має жити самотиною в золотій клітці. «Вона не має бути позбавлена спілкування», — виголосив батечко. Ніби Кастель щось вирішував! Хіба не ліпше «спілкування» мала вона, коли добра п’ємонтка брала її з собою до супермаркету чи коли вони разом забирали маленьких Фазі з державних ясел.

Те, що мало статися, сталося. Поліна виблювала у вікно.

— Бах, ригота! — горлає Б’єро. — Блювачка!

— Гу! — вставляє своє слово Гун, стрясаючи обшивкою в кулаку.

Юлія вмикає сигнальні вогні й пригальмовує біля трав’яного горбочка. Вона виходить з машини, обходить її й коментує ситуацію із залученням найширшого спектра негативної лексики. Поліна із барвистою блювотою на грудях гучно ридає.

— Поліна блює? — питає Б’єро.

— Хто ще відкриє рота, йтиме пішки!

Гун зіщулюється на сидінні та притискає навушники до вух перш за все заради того, щоб дистанціюватися, а отже, усе це йому не байдуже. Починає наспівувати. Жахливо фальшивить. Проте я впізнаю «I belong to me»: You can blame me and bless me / But you cannot possess me / ‘Cause I belong to me / To me!

Поки Юлія робить фіззарядку, дістаючись до сумок, які запхали під моє сидіння, я насмілююся крадькома глянути на Поліну, яка роздяглася прямо поряд із нашим транспортним засобом. Вона вся тремтить. Ні грама жиру, який приховав би її кістки, надав якоїсь круглості її тілу. В ній нічого жіночого, навіть у її простій стрижці з горизонтальною гривкою. Скляна лялька зі сльозами на щоках.

Ніхто в Кастелі не знає своїх мам, яких заміняють директриса, психолог і Нонно. Проте всі знають батьків Поліни, які навідують нас часто, навіть занадто. Її батько, промисловець і політик, ніколи не пропускає нагоди нагадати про існування своєї доньки і тої драми, яку переживає його родина. Він каже, ніби ця дитина — не така, як інші — є найбільшим даром його життя, є символом солідарності між людьми. Ця комедія принесла свої плоди, бо йому вдалося здобути підтримку лівого електорату в політичній грі. Насправді він не приїздить до Поліни навіть на вихідні й нічого про неї не знає. Нічого не знає він і про саму установу. Я бачив, як він забрів до пральні, коли шукав вихід. А ще у своєму короткому виступі на знак закінчення навчального року він довго дякував нашому консьєржу, цьому чудовому другові нас усіх, разом з яким він так хотів би змінити світ. Бо йому, як виявилося, підказали якесь не те ім’я.

— Не ворушися!

Юлія, яка хотіла лише намочити свою хустинку, виявилася незграбною. Вона враз вилила на Поліну третину пляшки мінеральної води. Довелося міняти їй не лише футболку, а й трусики. Навіть на її чудових легінсах утворилися темні плями.

За кілька кілометрів іще одна пригода. Сідає батарейка Гунового плеєра. Крик розпачу свідчить про перетворення хлопчини з особливими потребами на істеричного ротвейлера. Юлія знає, що словами тут не зарадити. Вона, як і ми, знає, що Гун не може жити без постійного вливання алтею. Тож вона знову зупиняє мікроавтобус у зоні обгону, встановлює ручне гальмо майже вертикально і тягнеться, щоб плеєр хлопчини під’єднати до автомобільного приймача за допомогою адаптера. Поки апарат заряджається, ми знов і знов прослуховуємо повідомлення, які закликають нас оплакувати програш Аргентини і віддавати перевагу солодким лікам, як Мері Поппінс.

— Гу! — волає Гун із заднього сидіння, поки гучномовці агонізують.

Юлія хитає пальцем.

— Гу! — наполягає Гун, погрожуючи відчепити свій пояс безпеки.

— Не крутися.

— Гу!

Зі свого місця я бачу, що Юлія вдає, ніби крутить тумблер звука. Її пальці крутять порожнечу, її зап’ястя ледь погойдується. Гун ляскає в долоні, і з нього одразу ж бере приклад Б’єро. Безцінна скрипка Страдіварі 1732 року виступає як ангельський акомпанемент жалюгідній пісні «Корон» у виконанні П’єра Башльє.

Скоро нас наздоганяє машина. Я весь викручуюсь, щоб роздивитися її через заднє скло. Двоє мандрівників з Юра, округ Бельфор, приязно посміхаються мені. Ми їдемо дуже швидко, тоді як треба їхати на швидкості близько тридцяти кілометрів. Це їх веселить, поки в них на хвості не опиняється автомобіль із величезним причепом, старий армійський джип і кабріолет ауді, який може і розтрощити їх, якщо вони їхатимуть так повільно. Сам не знаю, чому, я відчуваю сором. Певне, через трусики в квіточку Поліни, які причепилися до спинки мого крісла і майорять, немов тибетський молитовний прапор.

Ніби це якось може зарадити ситуації, автомобілісти дозволяють собі кількаразово