Читати книгу - "Прогулянка пропащих, Томас Сандоз"

натиснути на клаксон, спершу стримано, потім наполегливо. У цій грі роздратування ауді дужче, ніж джипа. Цей крикливий концерт заважає Гунові слухати його музику, що й ускладнить наше життя. Після перемовин щодо потрійного повороту Юлія від’їздить праворуч по трасі, а ті, хто нас затримував, користаються з цього, щоб об’їхати нас.

Якщо я правильно полічив усі перехрестя, що потребувало певних досвіду й хисту, то, починаючи від кав’ярні в селищі, ми зупинялися п’ятнадцять разів. Юлія вже навіть не послуговувалася своєю фасадною посмішкою. Я знаю її достатньо добре, щоб упізнавати по обрисах її щік, що вона зіщулилась, як та устриця на відпливі. Вона думала, що її графік буде зручнішим. Вона дедалі частіше позирає на годинник, ніби хоче силою думки повернути назад його стрілки.

Я ж стримую свої нерви, міркуючи про найліпший сценарій для себе. Стерти все, не сортуючи, було б ефективно і розумно. Проте, можливо, я мав би роздрукувати кілька розмов, знайти час, щоб поритись у відповідних архівах, щоб бути добросовісним, якщо знову все обернеться на гірше. Якби я тільки зміг відгадати псевдонім того дурного міністра. Чи не написав я чогось такого, що могло бути перекручено і повернулося до мене в підсиленому варіанті, як бумеранг?

Нарешті ми біля тунелю. Величезний вояка з кобурою чатує біля монастиря, переобладнаного на ресторан.

— Ходімо, почастую вас напоями, перш ніж почнеться спуск, — повідомляє Юлія.

Можливо, це так вона хоче звільнити нас від потрійної суміші ритмів, яку нам нав’язав Гун. Ми сумирно виходимо з мікроавтобуса. Нас зустрічає крижаний вітер. Прапори майорять на алюмінієвих держаках, мули, які є славою цієї місцевості, бекають без упину. За коморами зі снігозбиральною технікою звивається стежка. Вона веде до узвишшя, де позують якісь мандрівники, невеличкі, як фігурки лего.

Ми всі разом переходимо через трасу, щоб потрапити до ресторану «Апалуза», який працює сім днів на тиждень. Рухома вивіска пропонує хот-доги завбільшки в дирижабль і знижки для шановних водіїв вантажівок.

Це місце нагадує американську глибинку. Тьмяні світильники, маленькі круглі столи, рожеві й бірюзові неонові вогники в барі з міцними напоями, довжелезний шинквас, неврівноважені відвідувачі. Миттєва зміна обстановки, яку відчувають навіть водії, звиклі постійно прямувати з Бавьєра до Сицилії.

Ми так-сяк всілися подалі від більярда й ігрових автоматів. Б’єро, Поліна і Юлія всунулися на кутню лавку. Гун штовхає ногою стілець, щоб я міг продертися до столу.

— Ой-ой-ой! — обурюється барменка, пухка білявка, одягнена, наче ковбойка, якій стало дуже гаряче. Обережно, зараз матимеш роботу.

— Гу, — не погоджується Гун, махаючи руками.

— Ой-ой-ой! — повторює білявка, махаючи ганчіркою.

Раптом у Б’єро відвалюється щелепа. Попри напоумлювання Юлії він шкандибає через зал, видирається на барну табуретку і ставить свої лікті на шинквас.

— Ти гарна. Тобі всі заздрять.

Мов чародійною силою за спиною в білявки зринає службовець статури городнього опудала, хапає блокнота і, щось прошепотівши, бігцем кидається до нас. Нахилився, розглядаючи нас усіх, одне за одним. Не будучи сліпим, розпочав перемовини з Юлією.

— Це ваш?

— Можу його віддати вам, — відповідає наша вихователька нейтральним тоном.

Цей худорлявий виявився дотепнішим за неї, він утримується від будь-яких проявів непрофесіональної поведінки. Обертається до бару і жестом руки дає зрозуміти, що все зробить. А потім уже цікавиться, чим же ми тамуватимемо спрагу.

— Я вас слухаю.

Як і під час наших попередніх зупинок усе в усіх сенсах розпливається. Я прошу гарячий шоколад. Б’єро зі свого місця біля бару вимагає Red Bull і тарілку печінки для Поліниного пса. Я міняю думку і прошу, якщо це можливо, газованого яблучного соку. Б’єро перебиває мене й уточнює, що йому ще спіральну соломку. Поліна запитує, де туалет. Гун грає на піаніно по столу. Юлія замовляє еспресо.

— Мені Red Bull, — нагадує Б’єро.

— Нема питань, — відповідає Юлія.

Ми починаємо з нуля, усе наплутавши. Подвійне еспресо для Юлії, помаранчевий фреш, і, добре подумавши, ще й холодний шоколад. Офіціант вириває сторінку зі свого блокнота, зминає її й кладе до кишені на грудях свого фартуха. Я чую хрипке гигикання з-за сусіднього столу й не хочу дивитися в той бік.

Хоча Юлії бракує кофеїну, вона жертвує собою. Замовляє для всіх м’ятний лимонад. Так само і для Б’єро, який так і завис біля шинквасу.

— Дівчино, поцілуй мене в губи.

Білява робить усе, що може, аби уникнути спілкування з ним. Як на демонстрації товарів для дому, вона вдесяте дмухає, здуваючи мікроскопічні порошинки. Також вона відзначає, що привиди не смокчуть бренді й полтергейсти-насмішники не заважають їй сортувати порожні келихи за кольорами.

— Ммм, — вуркоче Б’єро, облизуючи губи.

Поки нам готують напої, опудало стає стіною між нашим товаришем і об’єктом його жадання. Білява робить виразні гримаси своєму колезі, який постійно повторює той самий жест: зроблю, зроблю. А я нахиляюся вперед і демонстративно масую собі литки, щоб Юлія не забула, чому ми, власне, вирушили в дорогу.

Хтось неподалік від нас покашлює. Я виструнчуюсь.

— Він милий, цей малюк, але не варто заважати Хайді.

Той, хто це сказав, певне, хотів дати зрозуміти, що бажає скористатися статусом людини на пенсії. З ним іще двоє мастодонтів, які регочуть, поки в них не почалися напади діабету. Юлія знає, що ніколи не варто розмовляти з незнайомими чоловіками, навіть якщо вони не мають рації. Тож вона кривить на їхню адресу нелюб’язну гримасу.

Той ексгібіціоніст вичерпав свої засоби, але не важковаговики, в чиїх венах повно горілки.

— Сподіваюся, вони не заразні, — скрегоче зубами найлегший із тріо, усього якісь сто двадцять кіло.

— Гу? — питає Гун, підводячись.

— Саме цього й бракувало, — гуркотить ваговик. — Не зли мене, тля! І піди вмий своє рило!

Обставини змусили Юлію перестати бути стриманою. Вона простягає руку.

— Заспокойся, Гуне. Будь ласка. Сядь.

На бугристому обличчі ваговика з’являється потворна гримаса.

— «Гун»?

— Так, мсьє, — відповідає Юлія без зайвих слів.

— Які слова, дамочко!

Прийшов офіціант і змусив нас шукати оптимальні слова. Адже він приніс нам поганий сюрприз. Він приніс нам п’ять бляшанок із тропічними фруктами на них, які радісно сяють для нас.

— Сироп закінчився. Тож зробити лимонад не вийде. Тому ось. До речі, це подарунок. Ці бляшанки. Можете забрати їх із собою. Так простіше. Гаразд?

Це називається забирайтеся звідси подалі. Я чекаю, що Юлія стане на наш захист, але вона вже з’їла собаку на тому, що