Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Високий Замок, Станіслав Лем

Читати книгу - "Високий Замок, Станіслав Лем"

116
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 42
Перейти на сторінку:
місць затінялося серіями щоразу далекосяжніших мандрівок. Тому редукцію вимірів можна усвідомити відносно пізно. Відстань однак статечна, однорідна, позбавлена будь-яких пасток і полапок. Натомість ворожою, воістину підступною стихією, я би навіть сказав, такою, що суперечить людській природі, є час. Спершу впродовж років мені було надзвичайно важко розрізнити такі поняття, як «завтра» і «вчора». Зізнаюся, чого ніколи досі не робив, що обидва ті поняття я довгенько вміщав у відстані. Я гадав, що «завтра» знаходиться вище стелі, на наступному поверсі, і спускається на належний рівень уночі, коли всі сплять. Щоправда, водночас я бачив, що на третьому поверсі немає жодного завтра, а тільки одне подружжя, яке має дорослу доньку й золотисте пуделко, повне зеленавих цукерок, які липнуть до пальців. Ці цукерки мені не смакували, сповнюючи вуста евкаліптовим присмаком, однак я любив їх одержувати, бодай із погляду на супутні обставини. Адже вони лежали в шухляді бюра, оздобленого дерев’яною шторкою, яка, з’їжджаючи, аби закрити стільницю, гриміла своїми опуклими ребрами, мов водоспад. Уже тоді я усвідомлював, що, піднявшись угору, не можна спіймати завтра на гарячому, подібно як вчора нема під нами, бо там мешкають господарі кам’яниці. Попри те, я був певен, що завтра — над нами, а вчора — під нами, а також, що вчора не розчинилось у небутті, а й досі триває, спустошене, десь отам, під моїми ногами. У цьому образі була виразна суперечливість, але мене це чомусь не бентежило.

Але це все тільки вступні зауваги, хочу додати, елементарні. Пам’ятаю браму, сходи, двері, коридори й покої будинку на Браєрівській, де я народився. Пам’ятаю і багатьох людей, як-от згадуваних сусідів, але без облич, бо обличчя ті змінювалися. І моя пам’ять, несвідома невідворотности цих змін, була перед ними беспорадна, як беспорадний фотографічний негатив перед рухомим предметом. Звісно, я можу уявити собі батька, але буду чіткіше бачити його постать і вбрання, ніж риси, бо вони скупчують у собі картини багатьох літ. І я не знаю, яким хочу його побачити: уже цілком сивим чи міцним п’ятдесятилітнім чоловіком. І це стосується всіх, із ким я був достатньо довго. Коли губляться знимки й портрети, проявляється оця наша цілковита безборонність перед часом. Довідатися про його вплив можна рано та швидко, але це знання теоретичне й ні до чого непридатне. Адже вже у п’ять років я знав, що таке старий і молодий, бо ж було старе масло й молода редиска. Я знав дещо про дні тижня і навіть про роки (цифри, із яких складався рік, мали для мене барви — двадцяті роки були ясні, а потім до дев’ятки темнішали). Адже в суті речей я вірив у незмінність довкілля. Зокрема людей. Я не міг збагнути, що дорослі не були такими завше. Мене навіть трохи вражали зменшувані імена, якими вони зверталися одне до одного — це було неправильно. Адже зменшувальні існували тільки для дітей. Мені видавалося абсурдом, що якийсь старий каже до іншого старого: «Мій Стасю». Я нікому про це не розповідав, бо відчував, що мене все одно ніхто не зрозуміє.

Час був іще тоді нерухомою прірвою, наче безвладною, наче пасивною. У ньому, як у морі, відбувалося дуже багато, але сам він нібито завмирав. Кожна година у школі, яку належало відбути з мужністю самозречення в серці, була Атлантичним океаном. Від дзвінка до дзвінка спливали наїжачені небезпеками вічності. Що ж тоді казати про вакації, які були цілою епохою між червнем і вереснем. Розповідаю про цю, тепер уже неймовірну для мене тривалість годин чи днів, як ніби тільки від когось про це почув, як ніби не сам був цьому свідком — я не годен цього ні осмислити, ані уявити. Згодом незбагненним чином усе почало відбуватися щодалі швидше. І нехай ніхто мені не каже, що відчуття брешуть, що годинники відмірюють однаковий ритм проминань. Я стверджую, що все якраз навпаки. Брешуть годинники, бо фізичний час немає нічого спільного з біологічним. Що нас обходить, поза фізикою, час електронів і зубчастих коліщаток? Мені завше здавалося, що у тій розбіжності ховається якийсь підступ, я відчував його ницість, замасковану системою вимірювання, що вирівнює усі зміни. Ми приходимо на світ, сповнені віри, що все довкола саме таке, яким ми його бачимо, що довкола й насправді відбувається те, що фіксують наші чуттєві органи. А потім — не знати як і коли — виявляється, що діти дорослішають, а дорослі починають умирати.

II

Не знаю, чи вже остаточно зрозуміло, що я був тираном. Норберт Вінер почав свою автобіографію словами: «I was а child prodigy (Я був чудовою дитиною)». Я міг би почати свою: «I was a monster (Я був чудовиськом)». Хоча, чудовиськом — це, може, певне перебільшення. Але те, що я, ще зовсім маленький, тероризував оточуючих — це правда. Їсти я погоджувався тільки за умови, що батько стояв на столі й то відкривав, то закривав парасолю. Ще хіба дозволяв годувати себе під столом. Цього я, звісно, не пам’ятаю, це були початки, що знаходяться за межами пам’яті. Якщо я й був чудовою дитиною, то тільки в очах своїх упертих тіток. Зате я був дуже вразливий. Звідси моя перша дуже рання схильність до поезії. Я ще не вмів читати, але часто декламував віршики перед гостями. Одного, хрестоматійного, про комара, що впав з дуба, я ніколи не міг завершити, бо щойно доходив до місця, у якому наслідки цього падіння виявлялися геть фатальними (комар зламав собі куприк), то заходився ревом, і мене, зарюмсаного, випроваджували з товариства. Тоді існувало чимало створінь, яким я гаряче й водночас безнадійно співчував, як отому комарові. In hoc signo[18] проявлявся на мене вплив літератури.

На четвертому році життя я навчився писати, хоча й не мав якихось особливих новин для письмового повідомлення. Перший лист, якого я написав до батька зі Сколе, куди поїхав із мамою, був лаконічний і повідомляв про самостійне випорожнення у справжньому сільському кльозеті з діркою у дошці. Але я не повідомив, що водночас упустив до тієї дірки всі ключі нашого господаря-доктора. Зрештою, авторство цього вчинку було спірне — адже зі мною тоді був один тубілець, мій ровесник. Так і не вдалося з’ясувати, у чиїх руках ключі були востаннє. Їхнє виловлювання створило чималу проблему.

У ті часи з усіх приваб і пам’яток Львова мене найбільше вабила цукерня Залевського[19] на вулиці Академічній[20]. Вочевидь, я мав добрий смак, бо відтоді, по

1 ... 7 8 9 ... 42
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Високий Замок, Станіслав Лем», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Високий Замок, Станіслав Лем"