Читати книгу - "Курилася доріженька, Роман Купчинський"

отих жидів, — додав по хвилі.— Думаєте, що ця війна не їхнє діло? Схочуть — буде цілий світ битися, не схочуть — зі сербської авантюри нічого не буде.

— Хе-хе-хе, — засміявся отець Керницький. — Господин директор нарікають на Росію, а зі своїми поглядами про жидів сам раз би туди надавалися. Там би вам щораз якийсь погромчик маленький…

— Побачите, отже, Еміліяне! Погром для мене річ гидка, некультурна, але не раз-то пасія бере чоловіка, коли роздумуєш чи читаєш про жидівські махінації.

— А таки, пане добродію, господине, якби не жиди, то не раз не знати було б, що робити. Відома річ, що там, де жидів викинули, промисел падав, торгівля марніла, і держава накінці тратила своє значення. Візьмім Еспанію…

Отець Еміліян любив історію та суспільну економію. Весь час, вільний від обов’язків, присвячував він їм і призбирав гарну бібліотеку з тієї ділянки науки. Дійшовши в розмові до своєї спеціальности, готовився до довшого викладу. Вже й руки поклав на живіт, і відкашлянув, директор і його жінка зрезигновано лагодились вислухати реферат на тему «Жиди і Еспанія».

Петро не був настільки уважливий. Як тільки розмова оминула його і потяглась між дядьком і панотцем, він незамітно підвівся з крісла, постояв хвилинку біля дверей, а далі висмикнувся надвір. Але і його дядька пощадила цим разом доля. Саме коли панотець, віддихнувши, почав: «Еспанія, отже, господине»… — ввійшла паніматка і попросила до підвечірку.

— А де ж пан Петро? — спитала, обкинувши зором кімнату.

— Вийшов перед хвилею! — відповіла пані Городюкова, бо тільки вона запримітила, як він викрадався з кімнати.

Тим часом Петро зашився вже був у садок і водив очима довкола. Весь час, коли сидів у кімнаті, думав над тим, де могла подітися Наталка. В хаті її не було, бо не показалася, може, пішла куди-небудь? Хіба купатися…

Садок Керницьких був зараз біля приходства, там і кілька вулиїв стояло. За ним ішов спадисто вниз город, перетятий навхрест стежками, на яких по боках росли сливи та стелилися низом порічки. За городом у долі, над самою річкою, — малинник. Там не раз останніми днями ходив з Наталкою, паніматкою і тетою збирати малини, які цього року були дуже рясні і добірні. Отець Еміліян та Городюк не прилучувались до товариства, а заходили де-небудь у холод погуторити чи до альтани в садку на партію пікету.

Петро сподівався, що коли Наталка в городі, то тільки в малиннику, і подався туди…

Сонце, що саме стануло над недалеким лісом, крізь густе галуззя слив кидало на стежку криваво-золоті п’ятна. На безхмарній синяві неба догоряв помалу веселий літній день, ситий і лінивий. Ледве замітний передвечірній легіт хилитав то тут, то там листом деревини, мовби хто оком кліпав.

На кінці стежки, що виходила в малинник, Петро пристанув і глянув довкола. Ніде ні живої душі… Стрункі била малин виганялись понад усяку хопту, мов сосни понад кущі ліщини. Десь-не-десь обплітав їх повій і злучував міцними шнурочками в одну гущавину. Місцями, ще вища від малин, розкішна кропива блискала ядовитим листом до сонця.

Петро вже хотів завернути, коли нараз почув немовби плескання на воді.

— Вона! — майнуло йому в голові, і він почав скрадатися крізь малинник.

Річка була неглибока, і не було страху, щоб хто-небудь кого-небудь міг підглянути при купелі, бо ніхто там не купався. Але зате часто Наталка мочила в річці ноги, сидячи на широкій кладці.

Петро ледве чутно розхилив останні корчі і зиркнув на річку. Прибережна верба закривала йому особу, тільки босі стопи виплигували поза брунатний пень, мов свавільні рибки. Сонце простелило на воді світлистий килим і за кожним плигом ніжок розсипало довкола безліч краплин щирого золота. Світлистий килим весь час хвилював, розгойдуючи воду в вузьких берегах.

Петро забув про засаду пристойности. Не випадало ж молодому хлопцеві підглядати панночку, коли вона миє ноги, обнажена хоч би тільки по коліна. Адже не знали тоді люди, ні припускати не могли, що за кільканадцять літ панночки з обнаженими поза коліна ногами ходитимуть по вулицях!

Покуса була завелика. Зварич легенько, по міліметрові, вихиляв голову поза пень, який зовсім непотрібно стирчав напроти кладки. Ось уже показалася кістка, за нею литка з рожевеньким коліном, а затим сніжно-білий рубець отої частини гардероби, яка, хоч така захована і невинна, має не меншу літературу від жіночого личка чи серця.

Ще дрібку вихилення — і Петро побачив Наталку цілу. Сиділа зі спущеною головою, з руками, спертими на кладці, без думки чи глибоко задумана. Сонце просвітлювало вже й так золоте її волосся, що, зав’язане турецькою зеленою хусткою, висувалось неслухняно з-під неї. Очі, ті так добре знані Петрові сині волошки, прикриті були довгими темними віями, що таким контрастом били до її ясного волосся і погідних синіх очей.

Підглянути добре, але треба було тепер нечутно відійти, бо ану ж Наталка зірветься з кладки або хоч глипне несподівано в його сторону. Але й покидати жаль… Саме тепер Наталка підняла на воду одну ногу і приглядалась їй. То перебирала пальчиками, що рубіном миготіли від сонця, то вигинала вниз цілу стопу, міряючи оком підбиття, чи високе. Петро мав найліпшу нагоду переконатися про правдивість слів отця Еміліяна, який часто хвалився, напинаючись не так на всю висоту, як на всю ширину: «Ми, Керницькі, всі расові». На старім Керницькім цього не можна було пізнати, бо салом обріс занадто, але Наталка була струнка як яличка і чути було в ній стару добру попівську расу, яка споконвіку плекалась і вишляхетнювала по затишних приходствах.

Не знать, чим би те підглядання Петрове було скінчилося. Зварич щораз то більше нагинався і витягав шию, мов цікавий журавель. В молодечім запалі міг стратити рівновагу і гепнути собою перед лице молоденької Зузанни, яка, щоправда, тільки ноги мила, але все ж таки була в купелі. На щастя, затупотіли якісь босі ноги по стежці, і Петро, відірвавши очі від Наталки, почав пильно шукати за малинами. Із-за куща порічок блиснула червона хустина, і здоровий жіночий голос закликав:

— Паничу! Прошу йти до кави… А не бачили де нашої панночки?!..

То Настунька, панотцева наймичка, вийшла шукати за молодими.

Петро зробив кілька кроків назадгузь і щойно тоді відповів:

— Не бачив… не знаю, де панночка!

— Ну, то йдіть самі, а я пошукаю. Може, в альтанці вишивають… Але я кликала, — додала, якби до себе, — були б обізвалися.

Настунька знову задудніла по стежці, а за нею поволеньки поплівся Петро.

Раз у раз приставав і оглядався, чи не майорить уже серед малин