Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

22 вересня. «Найліпше тобі перебратися сюди й жити тут, Фродо, хлопчику мій, — сказав якось Більбо, — тоді нам зручно буде влаштовувати спільні вечірки з нагоди наших уродин». Фродо на той час мав надцять років — так гобіти говорили про безвідповідальних молодиків двадцяти з хвостиком років, тобто тих, чий вік перевищував дитячий, але не сягав тридцять третьої річниці.

Збігло ще дванадцять літ. Торбини щороку бучно святкували в Торбиному Куті свої дні народження; та цьогоріч усі зрозуміли, що на осінь заплановано щось цілком виняткове. Адже Більбо виповниться сто одинадцять, а 111 — вельми цікаве число та дуже поважний вік для гобіта (сам Старий Тук дожив лише до 130 років); тим часом Фродо матиме тридцять три, а 33 — число особливе — вік, коли гобіт «стає дорослим».

У Гобітові й у Поріччі язики працювали щосили, і чутки про майбутню подію розлетілися цілим Широм. Життя і вдача пана Більбо Торбина вкотре стали головною темою для розмов, і найстарші гобіти раптом виявили, що їхні спогади здобули популярність.

Ніхто не мав таких уважних слухачів, як Гем Грунич, якого всі називали Батечком. Він «виступав» у «Гілці плюща» — невеликому заїзді на порічнянській дорозі — й говорив із неабияким знанням справи, бо впродовж сорока років доглядав сад у Торбиному Куті, а до того допомагав виконувати ту саму роботу старому Гольманові. Тепер, коли Батечко теж уже постарів і йому докучав біль у суглобах, продовжувати справу взявся його наймолодший син — Сем Грунич. І батько, й син мали гарні дружні стосунки з Більбо та Фродо. А жили Груничі на самому Пагорбі, в домі під номером 3 на Торбиновому Узвозі, якраз під Торбиним Кутом.

— Дуже славний і ґречний доброгобіт, оцей наш пан Більбо, скажу я вам, — оголосив Батечко.

І достоту мав рацію: Більбо був із ним дуже чемний, звертався до нього: «Пане Гемфасте», — і постійно радився щодо вирощування овочів — а в питаннях вирощування «коренеплодів», зокрема картоплі, ціла околиця (і сам він також) визнавала Батечка найвпливовішим авторитетом.

— А який той Фродо, що в нього живе? — запитав Старий Придубень із Поріччя. — Прізвище-бо в нього «Торбин», але сам він, подейкують, більш як наполовину Брендіцап. Мене дивує, навіщо будь-кому з Торбинів із Гобітова шукати жінку аж у Цапокраї, де такий дивний народ.

— А чого тут дивуватися? — вставив свої п’ять копійок Татко Двоніг (найближчий Батечків сусіда). — Адже вони живуть із протилежного боку ріки Брендівинної, ще й під самим Пралісом. А місце там темне й недобре, якщо вірити бодай половині всіх байок про нього.

— Твоя правда, Татку! — сказав Батечко. — Не те, щоби Брендіцапи з Цапокраю жили власне у Пралісі, проте народець вони таки дивний — це точно. Цяцькаються з човнами на тій великій ріці, а гобітам це геть не личить. Кажу вам: воно й не дивно, що з того вийшов отакий клопіт. Але хай там як, а панич Фродо — славний молодий гобіт, із котрим можна незле потеревенити. Дуже схожий на пана Більбо, й не тільки з вигляду. Зрештою, батько його все-таки з Торбинів. Пан Дроґо був достойним і поштивим гобітом, — про нього мало що можна було розповісти, доки він утопився.

— Втопився? — перепитало відразу декілька голосів.

Звісно, всі й раніше чули цю та інші таємничі плітки, проте гобіти мають пристрасть до родинних історій, тож готові слухати їх знову і знову.

— Ну, таке переповідають, — сказав Батечко. — Бачте, пан Дроґо оженився на бідолашній панні Первоцвіті Брендіцап. Вона була двоюрідною сестрою нашого пана Більбо за материною лінією (бо її матір була наймолодшою донькою Старого Тука), а пан Дроґо — його троюрідним братом. Виходить, панич Фродо є його двоюрідним і троюрідним братом, себто родичем — хоч круть хоч верть, як то кажуть, якщо ви розумієте, про що я. Тож якось пан Дроґо навідався до Бренді-дому до свого тестя, старого пана Ґорбадока, як то частенько бувало після його одруження (адже Дроґо любив гарно попоїсти, а старий Ґорбадок умів казково частувати), і поплив кататися човном по ріці Брендівинній, і там він та його дружина втопились, покинувши бідолашного панича Фродо ще зовсім дитиною. Отак-от.

— Я чув, що вони взялися за весла після вечері, щоби поплавати при місячному світлі, — сказав Старий Придубень, — і що човен потопила насамперед вага Дроґо.

— А я чув, що то дружина його штовхнула, а потому він затяг її за собою, — сказав Пісковик, мірошник із Гобітова.

— Не варто вірити всьому, що чуєш, Пісковику, — сказав Батечко, котрому мірошник не дуже подобався. — Дурниці — ті балачки про штовхання та затягання. Човни — всім відомо — і так штука доволі ненадійна, навіть для тих, хто сидить спокійно, не шукаючи біди на свою голову. Хай там як, а панич Фродо залишився тоді сиротою і без засобів для існування серед тих, як ви зволили висловитися, дивних цапокрайців, бо виростили його таки у Бренді-домі. Справжнісінька тобі заяча нора, як не крути. Старий пан Ґорбадок завжди тримав при собі щонайменше дві сотні родичів. Пан Більбо за ціле своє життя не зробив, певно, добрішого вчинку, ніж тоді, коли вирятував звідти юнака і повернув назад, до пристойного товариства.

Ото вже, думаю, Саквілі-Торбини побивалися. Вони було подумали, що Торбин Кут перепаде їм, іще того разу, коли Більбо кудись подався і його вважали мертвим. Та от він повертається і наказує їм забиратися геть, а сам ото живе й живе, ніби не старіє ні на день, многая йому літа! І раптом у нього знаходиться спадкоємець, та ще й папери оформлено так, що комар носа не підточить. Тепер, сподіваймося, Саквілям-Торбинам не бачити Торбиного Кута зсередини, як власних вух.

— Чував я, ніби десь у тому Куті грошей наскладано, хоч греблю гати, — мовив чужинець, котрий навідався сюди у справах із Міхоритова, що в Західній Чверті. — Подейкують, що ціла верхівка вашого пагорба перерита тунелями, заставленими скринями із золотом, сріблом і з дорогими цяцьками.

— Тоді ти чув більше, ніж я можу тобі розповісти, — відказав Батечко. — Про дорогі цяцьки я нічого не знаю. Пан Більбо не скупий на гроші, і їх йому, здається, не бракує, та щоби тунелі копати — того не знаю. Я бачив пана Більбо, коли той повернувся: ні