Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 6

Час спливав невблаганно швидко, а в мене ще досі нічого не було. Ані словечка, хоч як я не намагалася щось написати. Все давило на мене, немов забирало доступ до повітря. Я просто задихалася словами, не в змозі взяти дрібку слів й перетворити її у повноцінний лист. Особливо той факт, що від цього листа залежить не лише моє, а й майбутнє сестрички, не сприяв письменницькому хисту.

– Все добре?- забігла вона до мене. В бездонних блакитних очах золотоволоски стояли сльози, а її личко досі було червонуватим. Вона ще досі не знала результатів розмови, а я геть забула розповісти.

– Так. Все минулося. Але у нас є нова проблема. І думаю, це тобі не сподобається.

– Говори. Допоможу так, як зможу.

Я почала обережно розповідати про нашу розмову з людьми із комісії, пояснювати, що до чого. Розалія слухала уважно, не промовила ні слова. Але як тільки почула про вирок, то її плечі здригнулися від безшумного плачу.

– Сестричко,– обійняла я її.– Якщо ти хочеш, я не одружуватимуся. Візьму всю вину на себе. Ти тільки не плач.

– Ні,- схлипнула вона.– Так не піде. Це все сталося через мене й ти хотіла як краще. Мені варто взагалі забути про свої почуття.

– То писатимемо листа?– щоб не тривожити тим самим, тихенько прошепотіла до Розалії, що намагалася сяк-так привести себе до ладу.

– Я візьму це на себе, а ти біжи готуватися. Якщо він таки приїде, то повинен побачити мою незрівнянну красуню-сестричку. Та й ти ж розумієш, що він знає саме мій почерк?

– Я й не подумала,– посміхнулася та обійняла гарненьку золотоволоску міцно-міцно. Яка ж вона все-таки сильна.

 

Поки я знову "страждала" в гардеробній, минуло не менше кількох годин. Проте у кінцевому результаті мені цілком подобався мій вибір. Бордова оксамитова сукня майже до підлоги прекрасно пасувала моїй скромній особині, а спущені рукава підкреслювали ключицю та плечі. Ті ж самі черевички підходили і для цього вбрання.

Коли ж я нарешті намилувалася собою і зібрала волосся у високу зачіску, знизу долинув якийсь шум. Або повернулися батьки з братами, або ж приїхав мій майбутній чоловік. Власне, вибір у мене то й не такий великий.

Ось так от я думала, що взагалі ніколи не виходитиму заміж... Називається, спеціально намагалася не прив’язуватись ні до кого. А зараз… одружуюсь. Точніше ще поки ні, але ото Бель би з мене сміялася… Вона ж завжди критикувала мене за те, що я кидала чергового хлопця, бо той хотів, щоб наші стосунки стали серйозними. А тут я сама кидаюся одружуватися з незнайомцем. Супер просто.

Проте невідомість манила мене зі страшенною силою. Як це – жити поруч з наймогутнішим магом наших земель? А що як саме він допоможе мені повністю опанувати власним даром і навчитися літати? Все життя мріяла про це. І звісно, я кажу не про потенційне заміжжя…

 

Спустившись широкими сходами з покрученими візерунками до вітальні, страшенно здивувалася картинці, що відкрилася моїм очам. Тут були абсолютно всі: і батьки, і брати, і сестричка Розалія, і мій новоспечений (можливо) майбутній чоловік – лорд Даріс Мортей. Всі бадьоро про щось розмовляли, жартували. На обличчях кожного іскрилися щирі посмішки, а я просто повірити не могла, що вони знайомі максимум хвилин десять.

– Даяно, йди сюди,– покликала мене усміхнена мама. А вона взагалі знає, що відбувається? Це ж вона завжди не хотіла видавати мене заміж.– Познайомся, це – Даріс.

– У вас навіть імена такі схожі…– замріяно пролепетала Розалія.

Та що це взагалі відбувається? Вона ж ще десь три години тому була в нього шалено закохана, ридала, а тут… Звісно, Розалія збиралася відмовитися від своїх почуттів, але ж не так швидко це робиться, правда? Та й ця її фразочка... 

– А ти знала, що в нього є кілька пегасів?!– вигукнув Крейг так, наче йому зараз не тридцять чотири роки, а заледве десять виповнилося.

– І цілий такий будинок, як у нас, відведений під бібліотеку. І ще кілька лабораторій,– і собі захоплено вигукнув Ейнар.

Що за дивина? Може, якась магія чи спеціальне навіювання, про яке ніколи не чула? Хоча це ж те, чим марять брати з самісінького малку, тож тут дивного майже нічого немає. У цьому питанні вони практично постійно були такими ж.

Тільки тато, здається, не в захваті від Даріса. Хоча ні. Бачу його погляд. Тепер залишилася лише я. Але як такого красунчика можна не полюбити? Широкоплечий, мускули виділяються навіть з-під стріджека (щось середнє між магічним плащем і кардиганом, типовий одяг вищих магів), а обличчя ж то яке красиве… Ця посмішка, лукаві іскорки в очах, у безодні яких можна потонути. Щось завдання переходить не в те русло. Так і закохатися не далеко. А я не можу вчинити так із сестричкою. Чи ні? Вона тепер наче й не проти. Він усіх приворожив. Справді дуже скидається на якесь навіювання. Спробувала відшукати магічний слід від заклинань, але ні. Ой, що ж це буде…

 

– То що, Дарісе, одружитеся з Даяною?– промовив тато, а я мимоволі напружилася. Що ж майбутній чоловіченько відповість?

– Звісно. Як можна з такою красунею не одружитися,– від його слів вдруге за день почервоніла, але тепер уже насправді. Та ну, Даяно, візьми вже себе в руки. Потрібно ще обговорити найважливіше. Проте Даріс і сам відповів на моє німе питання.– Якщо ви не проти, то за два тижні зіграємо весілля.

– Ні,– мало не залилася нервовим смішком від радості.– Я згодна.

Та що ж зі мною таке? Може якась магія, але не з його боку? Хоча звідки їй взагалі взятися? Це може бути лише дуже потужне заклинання, а я ніколи не чула, щоб хтось взагалі володів подібними чарами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍