Читати книгу - "Останній спадок"

ігнорував шифри й чекав на наступний випуск. Адресу завжди змінювали, зазвичай із періодичністю раз на місяць, однак за останні три сеанси її змінювали щоразу. Сергій дізнавався зашифровану назву електронної пошти з колонок газети The Ukrainian Weekly[14]. Колонку з вміщеним у ній посиланням також змінювали, тож, аби з’ясувати ім’я її автора, треба було брати за шию абсолютно всіх журналістів і редакторів видання.

Цього разу рука швидко виписала на білий стікер [email protected]. Відклавши Weekly до стосу журналів National Geographic, Боровець розім’яв пальці та залогінився до своєї пошти. На мить його руки зависли над клавішами, наче насолоджуючись останніми секундами секретності. Переворот от-от розпочнеться, і він мав бути його учасником. Не те щоб простим глядачем, а ледь не головним організатором. Чоловік не вірив, що світ, яким його знали досі, міг усього за частку секунди змінитися. Наступне покоління лише здогадуватиметься про обсяг виконаної для цього неймовірно важкої роботи та принесені жертви. Баттіста Піреллі став однією з таких. Особисто Боровець і Піреллі знайомі не були, однак належали до однієї сім’ї, удар по якій відчували всі до єдиного її члени. Один за одного, як то кажуть.

Боровець часто ходив на недільну службу до Церкви Святого Юра на куті East 7th Street і Taras Shevchenko Place, де намагався стиха поспілкуватися з представниками діаспори. Він вивідував, що їм відомо про чутки довкола перевороту чи рідної віри, частенько задля цього підпоюючи роботяг у Stricha[15]. Як не викручувався, але підтвердити чи спростувати своїх здогадок щодо причетності до другої сторони Боровцеві не вдавалося. Іноді Сергієві здавалося, що він спілкується з привидом, що іншої сторони не існує взагалі. Утім він одразу відкидав такі думки, бо вони позбавляли будь-якого сенсу його кропітку працю.

Сергій ввів [email protected] в поле «отримувач» і вже без роздумів уписав код сповіщення. Надалі лишалося чекати, доки інша сторона з’явиться в мережі. Зазвичай це займало менше за хвилину, і зв’язковий уже налаштувався прокручувати в голові наступне повідомлення. Воно мало б бути феєричним, наділеним оптимістичними та, що найважливіше, обґрунтованими сподіваннями. Проте досі світився офлайн. Користувач запізнювався. Це можна було пробачити, можна було вичікувати набагато довше, ніж зазвичай, адже Боровець знав, що саме його повідомлення змінять для української діаспори все.

Коли минула друга хвилина, чоловіком опанувало миттєве хвилювання, але він відмахнувся від нього, усміхаючись сам до себе. «Мабуть, у них щось з інтернетом», — переконував себе Сергій. Ще раз глипнув на годинник і вирішив почати писати повідомлення, аби залишалося відправити його та чекати на здивовану й ощасливлену реакцію користувача. Щойно пальці вистукали по клавішах перше слово, з іншого кінця короткого коридору почулося гримання. У двері хтось гучно й ритмічно стукав. Серце чоловіка забилось у шаленому ритмі, наче прагнучи вискочити й утекти кудись подалі звідси, однак він одразу вгамував його та спокійно закрив ноутбук. За правилами, у разі вторгнення потрібно було ретельно замітати сліди, захищаючи інформацію понад усе.

Стукіт повторився набагато гучніше, ніж якби це гатив поштар навіть обома руками. Боровець ухопив ноутбук, поклав назад на подвійне приховане дно полички й метнувся до кімнати. У крові вирував адреналін, а на лобі виступили краплини поту. «Чорт-чорт, прийшли-таки, — подумав він. — Як вони дізналися?»

За дверима пролунав чоловічий голос — їх декілька, як вирішив Сергій, і хтось один віддає накази. Про що саме вони між собою перегукуються, він не дослухáвся, бо, схопивши тремтячими руками документи зі столу, побіг до широкої шафи, вбудованої в стіну на зразок ніші. Внутрішня лампочка освітила декілька коробок і дві чорні сумки, одна з яких була порожня. З другої Боровець хутко витягнув пістолет «ґлок 19»[16] і перевірив наявність повного магазина. Усе на місці. Тоді мигцем шарпнувся до вікна, але зразу відскочив — на вулиці, якраз під ним, стояло велике чорне авто, а поряд — двоє чоловіків. Їх можна було б проігнорувати, не помітити, якби не один факт: їхні обличчя були звернені просто на його вікно. Отже, гості за дверима прийшли не самі.

Наступний удар у двері ледь не зніс замок. Сергій вибіг посеред кімнати й навів дуло пістолета на вузький прохід — хто б не намагався вдертися до квартири, йому доведеться, пройшовши коридором, опинитися під прицілом «ґлока». Руки затремтіли. Сергій перекинув пістолет у ліву руку, праву швидко протерши від поту об штани. Його вчили стріляти, навіть більше: йому вдавалося це на «відмінно», але ще жодного разу не доводилося тримати на мушці живу людину. У фільмах це здавалося так просто, а в реальному житті сама думка про те, що от-от позбавиш когось життя, пробуджувала холеричний мандраж.

Двері знесло й відкинуло набік від удару міні-тарана. Боровець чув тупання декількох пар черевиків і клацання затворів. Вони прийшли зі зброєю в руках, а отже, це точно не компанія настирливих поштарів.

«Хер я вам дамся!»

Щойно перший незнайомець у чорному вималювався у дверному отворі, як отримав кулю в праву скроню. Українець вивернувся з-під шквалу вогню у відповідь і ледь втримався на ногах, перечепившись через стоси паперів біля дерев’яного столу. Незнайомців було п’ятеро. Один — мертвий — залишився лежати в коридорі, тож його напарникам доводилось обережно переступати через нього, аби дістатися до кімнати. Це було неабиякою перевагою Боровця, і він збирався нею скористатися. Коли наступний із непроханих гостей опустив погляд під ноги, Сергій вистрілив кілька разів крізь прочинені двері. Почувся глухий удар — тепер уже два трупи лежали один на одному. Декілька секунд, доки «поштарі», вирішивши не лізти під кулі, ховалися за кутом у коридорі, панувала важка тиша, що аж ґвалтувала вуха тонким писком.

«Блядь, блядь, блядь», — повторював подумки Боровець.

Він знав, що не вийде живим із квартири, і це розуміння лише загострювало бажання вбивати. Перший постріл було зробити надважко, однак усі інші вдавалися чи не механічно. Коли нападники оговталися й повільно посунули до кімнати, він підбіг до дверей і вгатив по них ногою. Петлі дверей украй вигнулись, і тонка перегородка шматками посипалася на чоловіків. Ті стріляли наосліп, силкуючись влучити в невидиму ціль. Одна з куль влучила Сергієві в плече. Зігнувшись від болю, він позадкував до кухні, інтуїтивно бажаючи захистити сховок із ноутбуком, уберегти результати кількарічної праці.

«Усе мало бути не так! Усе мало починатися зовсім не так!»

Українець востаннє навів «ґлок» на коридор, коли перед ним постало троє дужих чоловіків — двоє білих та один, найміцніший з усіх, чорношкірий. Проте він не